Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Припини… Жинь, припини! — Кітай схопив її за плече й зупинив.

Сльози цівками стікали з очей. Вона не могла говорити, вона заледве могла дихати.

— Ти це чув? — голоси в коридорі прозвучали загрозливо близько. — Я заходжу.

— Опануй себе, і я з тобою не заходитиму.

— Вона під заспокійливим…

— А хіба звуки звідти схожі на те, що вона під заспокійливим? Приведи капітана.

Кроки поступово затихли в коридорі.

— Треба зробити це швидко, — просичав Кітай. Він страшенно зблід. Він також це відчував, певно, він був у агонії, і Жинь навіть не здогадувалася, як він її придушив.

Вона кивнула і знову заплющила очі, хапаючи ротом повітря, доки він смикав її за руки. Нові спалахи болю пронизали тіло.

Вона припустилася помилки, глянувши, і побачила білу кістку, що стирчала крізь плоть. Перед очима все потемніло.

— Спробуй вивернути руку, — сказав Кітай.

Жинь щосили потягнулася й мало не скрикнула від розчарування. Вона досі була закута.

— Поверни ганчірку на місце, — сказав він.

Жинь послухалася. Кітай наступив їй на руку ще раз.

Цього разу долоня зламалася вщент. Жинь відчула той чистий хрускіт, що відбився в усьому тілі. Кітай міцно стиснув її зап’ясток і вивільнив руку одним сильним ривком.

Якимось чином всі шматки досі трималися на руці. Він загорнув її понівечені пальці сорочкою.

— Підстав це в лікоть. Затисни, якщо зможеш, це зупинить кровотечу.

Жинь була така одурманена болем, що не могла стояти. Кітай підняв її під пахви.

— Ходімо.

Вона мовчки нахилилася до нього. Кітай ляскав її по щоках, доки вона не розплющила очі.

— Можеш лізти? — запитав він. — Будь ласка, Жинь, нам треба йти.

Вона застогнала.

— У мене одна рука і я досі під кайфом.

Він потягнув її до вікна.

— Знаю. Я також це відчуваю.

Вона глянула на нього й усвідомила, що його рука нерухомо обвисла. Його обличчя витягнулося, зблідло і стало липким від поту. Вони зв’язані. Її біль — це його біль. Але він витримав його.

Отже, і їй це до снаги. Вона в боргу перед ним.

— Я можу лізти, — сказала вона.

— Це буде просто, — сказав Кітай. Його обличчя світилося помітним полегшенням. — Нас навчили цього в Сінеґарді. Обкрути мотузку навколо ступні, щоб утворити невелику петлю. Ти стоятимеш на цій петлі й потроху опускатимешся додолу. — Він відірвав шматок тканини від сорочки і втиснув їй у здорову руку. — Це щоб не обпектись об мотузку. Зачекай, доки я спущуся, щоб я міг тебе спіймати.

Він кілька разів поплескав її по щоках, щоб вона знову отямилася, а потім виліз із вікна.

Жинь навіть не уявляла, як спуститься по стіні. Кінцівки рухалися з сонливою повільністю, а каміння досі пливло перед очима. Декілька разів мотузка мало не висковзнула з-під її ноги й загрозливо закрутилася в повітрі, доки Кітай не сіпнув її, щоб натягнути. Коли вона вже не могла триматися, то зістрибнула з висоти останніх двох метрів і впала на Кітая. Біль пронизав литки.

— Тихо. — Кітай затиснув їй рота рукою, щоб вона не скрикнула, і показав кудись у темряву. — Он там чекає човен, але треба перетнути платформу непоміченими.

Лише тоді вона усвідомила, що вони стояли на платформі для страти. Вона глянула позад себе. Побачила два тіла. Їх навіть не потурбувалися прибрати.

— Не дивися, — прошепотів Кітай.

Але вона не могла не дивитися. Не тоді, коли вони стояли так близько. Суні й Бадзі лежали зв’язані й скалічені в почорнілій калюжі власної крові. Двоє останніх шаманів із Цике, жертви її дурості.

Вона роззирнулася двором. Не побачила нічної варти, але певно, що солдати могли вийти з-за палацу будь-якої миті.

— Нас не побачать?

— Їх відволічуть, — сказав Кітай.

Не встигла вона й запитати, як він устромив пальці в рота і свиснув.

З іншого краю платформи з’явилася постать. Вийшла у місячне світло. Її профіль приніс Жинь різке полегшення. Жамса.

Жинь рвонулася до нього, але Кітай смикнув її назад. Жамса зустрівся з нею поглядом, похитав головою й показав на стрій вартових, які з’явилися з-за рогу.

Жинь завмерла. Їх було троє проти двох десятків вартових, половина з яких були призахідниками, озброєними аркебузами, а вона не могла прикликати вогонь.

Жамса спокійно витягнув дві бомби з кишені.

— Що він робить? — Жинь рвалася з рук Кітая. — Це ж самогубство.

Кітай не зрушив з місця.

— Я знаю.

— Відпусти мене, я мушу йому допомогти…

— Ти не зможеш…

Ніч розітнув крик. Один із вартових помітив Жамсу. Вартові кинулися бігти, витягуючи мечі.

Жамса став навколішки. Його пальці в шаленому темпі працювали над запалами. Навколо нього літали іскри, але бомби не запалювалися.

Жинь смикнулася в руках Кітая.

— Кітаю, прошу…

Він відтягнув її подалі в тінь.

— Не його ми намагаємося врятувати.

Жинь побачила спалах пороху. Призахідники вистрілили.

Жамса підвівся. Якимось дивом перший залп куль не поцілив у нього. Йому таки вдалося підпалити запал. Він захоплено засміявся, піднімаючи бомби над головою.

Другий залп вогню пошматував його.

Час страшенно розтягнувся. Жинь бачила, як усе розгорталося — повільно, у всіх ретельних і складних деталях. Одна куля пробила Жамсі щелепу й вилетіла з другого боку разом із червоними бризками крові. Наступна пробила наскрізь шию. Ще одна застрягла в грудях. Жамса заточився назад. Бомби випали з його рук і вдарились об землю.

Жинь здалося, що вона помітила крихітний натяк на полум’ї в точці запалу.

А потім полум’яна куля вибухнула, немовби розквітла квітка, і вибухова хвиля поглинула весь двір.

— Жамсо… — вона схлипувала, притулившись до плеча Кітая, простягнувши руки до місця вибуху. Її рот працював. Вона проштовхувала повітря в горло, але не чула власного голосу, аж доки після довгої хвилини не заговорила. — Жамсо, ні…

Кітай смикнув її, ставлячи на ноги.

— Він виграв нам вікно для втечі. Ходімо.

Сампан, який чекав на них за каналом, так добре сховали в тіні, що на декілька страшних секунд Жинь подумала, що його там узагалі немає. А потім човняр вивернув судно з-під вербового гілля, зупинився перед ними і простягнув руку. Він був у призахідницькій військовій формі, але обличчя ховалося під нікарським шоломом лучників.

— Вибач, що не змогли витягти тебе раніше, — човняр виявився дівчиною. Венка на мить зняла шолом і підморгнула. — Залазьте.

Жинь, надто виснажена, щоб лютувати, квапливо зайшла в сампан. Кітай стрибнув після неї й кинув мотузку за борт.

— Де ти дістала форму? — запитав він. — Гарний хід.

— Пішла на полювання до трупів, — Венка відштовхнула човен від берега і плавно спрямувала їх униз каналом.

Жинь упала на сидіння, але Венка штовхнула її ногою.

— Ляж на дно. Накрийся отим брезентом.

Жинь скрутилася між двома сидіннями. Кітай допоміг натягти брезент їй на голову.

— Як тобі вдалося нас знайти? — запитала Жинь.

— Батько відмахнувся від мене, — сказала Венка. — Я знала, що в башті відбувається щось дивне, просто не могла збагнути, що саме. Тієї миті, коли я зрозуміла, що до чого, я побігла і знайшла Кітая раніше за людей Вейсжі, але ми не змогли з’ясувати, де тебе тримають, аж доки Кітай не спробував ту