Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Князь кілька секунд дивиться на мене здивовано і раптом починає сміятися, дивуючи своєю несподіваною реакцією.

− Ну до чого ж ви, чарівна Аміно, та й неправильна ельра, − хмикає, відсміявшись.

– Чому неправильна? – щиро дивуюсь я.

От чого я точно не очікувала почути.

− Просто Інг досі під враженням від твого повчального світлого ляпаса, отриманого нами обома вчора, − зі сміхом пояснює мені Аєдан.

− Ще й під яким враженням! – згідно киває князь, лукаво виблискуючи очима. − Щоб тендітна ніжна ельрочка від злості на чистій силі розкидала демона з перевертнем, що б'ються за неї, такого ще, напевно, ніхто не бачив. І після цього ще й пролити світло на життєво важливі для мене питання ви не обіцяєте, о жорстока. Як мені тепер з цим жити, прекрасна?

– Не блазнюй, мученику. Кажи, що хотів, а Міна вже вирішить, чи варто тебе просвітлювати, – обриває Інгальфа мій демон, помітивши, що я вже й винуватою трохи починаю почуватися.

– От бачите, Аміно, якому грубіяну ви віддали перевагу? – тут же сідає на улюбленого коника перевертень. – Одна в мене втіха. Син стверджує, що ви благословили його своїм світлом. І доводить, що незабаром він знайде собі найкращу маму, а мені жінку. Це так?

Мої очі приголомшено округляються.

– Ем. Я… трохи не так це пояснювала вашому Іверу, – зізнаюся розгублено.

– Але ж благословення було? – тепер вже дуже серйозно цікавиться князь.

– Так, – киваю обережно. Мало, як він сприйме моє самовладдя. Може й роздратуватися.

– Я хочу знати, в чому його суть, – вимагає, звужуючи очі.

І отут я вже ніяк не можу відмовити. Він має право знати.

− Івер був дуже засмучений, коли я пояснила йому, що не можу вийти за вас заміж, − починаю, понизивши голос, щоб менше народу мене почуло. – Він взяв це на свій карб. Дуже засмутився. І я спробувала йому втлумачити, що річ не в ньому, що чоловіка треба вибирати з любові. Як і дружину. І що вам двом обов'язково ще зустрінеться та, що стане йому найкращою мамою, а вам найкращою дружиною. І щиро побажала, щоб саме так і сталося. І благословила... випадково.

З кожним моїм словом обличчя князя все більше і більше хмурнішає, змушуючи мене нервувати, викликаючи тривогу. Тож остання фраза була вимовлена мною майже пошепки.

− Пробачте, якщо мимоволі влізла, куди не слід, − прошу, нерішуче поглядаючи на похмурого перевертня.

Він скидає на мене здивований погляд. І посміхається. Тільки невесело якось.

− Ви не маєте просити вибачення, Аміно. Ви зробили нам із сином неоціненний подарунок. Це я маю перепросити за те, що своїм натиском вас так сильно... засмутив. А Івер... мабуть, я навіть не уявляв повною мірою, як сильно він потребує матері. Це… треба як слід обміркувати.

− Я приймаю ваші вибачення, − киваю з ніяковою усмішкою. – І щиро бажаю вам і вашому сину щастя.

Мені дуже хочеться дізнатися, як так вийшло, що княжича виховує тільки батько, куди поділася мама Івера, і взагалі, чому про те, що князь Луади має сина, майже нікому не відомо. Он навіть Аєдан хлопця відразу не впізнав, хоча чоловіки явно, якщо не друзі, то союзники та товариші точно.

Але при всіх таке не запитаєш. Тож мені доводиться утихомирити свою цікавість.

Заспокоївшись на тому, що все так добре вирішилося і з вибаченнями, і з питаннями, я з чистою совістю повертаюся до перерваної трапези.

Чоловіки беруться обговорювати свої державні справи, до розмови приєднується Адлар, що сидить по інший бік від мене. А ми з Торі обмінюємося уважними безмовними поглядами, перевіряючи чи все гаразд одна в одної.

І я не відразу вловлюю той момент, коли мова раптом заходить про віщунку Кахін.

− Дане, а де ваша буркітлива бабуся? Я сподівався з нею поспілкуватись, але мені сказали, що її немає в палаці, – запивши шматок м'яса вином, цікавиться Інгальф. — Може, вона більш точно підкаже, де шукати обіцяну мені твоєю нареченою пару?

Бабуся? Кахін це бабуся братів Рагрів?

Приголомшено переглянувшись з Торі, ми обидві нашорошуємо вуха.

− Її справді немає, − суворо супить брови мій демон. − І не намагайся шукати стару відьму в Раграсті.

Князь розвертається до Аєдана всім корпусом, здивовано дивлячись на свого сусіда. Кілька секунд буравить уважним поглядом, вивчаючи, задумливо хмикає, а потім... виявляє несподівану тактовність і більше нічого не питає.

До кінця вечері я ніяк не можу викинути з голови почуту новину. Невже це правда? Аєдан вигнав зі свого королівства власну бабусю? Це… на перший погляд здається жахливим, неправильним та жорстоким. І виходить, що це сталося через мене.

Чи ні? Адже між ними й до моєї появи була сильна ворожість. Принаймні мені так здалося.

Що там у храмі трапилося насправді? Аєдан мені так і не розповів до ладу, як знайшов нас.

Як у цьому розібратися? Відчуваю, що у всьому цьому є подвійне дно. І купа підводних каменів.

Чи мені просто не хочеться бачити в моєму демонові щось погане? Невже я стала сліпою, довірившись йому?

Ні. Я не сліпа. Я ще багато про нього, звісно, не знаю. Але бачу і добрі сторони, і погані. Він демон. Темний. Маг смерті. Я чудово це усвідомлюю. І розумію, що та м'якість, з якою він поводиться зі мною, не робить його менш жорстким і суворим правителем, якого можна не боятися. Але його поважають піддані. Він видається справедливим правителем.  

Але як тоді укласти в голові його вчинок? На думку спадає лише один варіант… запитати. Щоправда, він заборонив мені порушувати цю тему.

Не послухатися? А я наважусь? Мені це потрібно? Мене це взагалі стосується?

Ох. Стосується, як не крути.

Може, нехай Торі в Адлара спитає? Це ж і його бабуся теж.

Боягузлива думка, знаю.

Розриваючись між бажанням розібратися в питанні, що мене хвилює, і небажанням йти проти категоричної заборони мого чоловіка, я майже не помічаю, як закінчується вечеря. Щось малозмістовне відповідаю на прощальну промову Інгальфа, перебуваючи у стані крайньої задуми. І з полегшенням чую, як Аєдан бажає всім гостям доброго вечора, після чого нарешті веде мене геть із трапезної зали.