Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

 Алексис прокинулася від тихого хриплого голосу, що просив води. Відкинувши ковдру, дівчина підвелась з матрацу, що заміняв їй ліжко, та швидко наповнила чашку водою.

Підтримуючи голову хлопцю, вона допомогла йому напитися. Через декілька хвилин він зміг підвестися.

- Где я?

- У добрих людей. – Алексис не стала поки вдаватися в подробиці. – Ти знав, що у твоїй рані була отрута? – хлопець захитав головою. – Тобі пощастило, що в нас є Руслан. Бо годував би ти зараз черв’яків.

- Зачем сразу про червяков.  – хлопець насупився. – Наверноє, все било не так плохо, как ви думали. Там била небольшая рана, укол.

- Рана гноїлася. Руслан тебе зцілював годину! До речі, може тепер скажеш, як тебе звати?

Хлопець сів, прислухаючись до себе. Більше нічого не боліло.

- Я Іван, Ваня. А ти…

- Я Алексис. Мені здавалося я називала своє ім’я.

Хлопець знизав плечима та хотів вже встати, але дівчина не дозволила.

- Лежи. Ти ще заслабкий. – сказала дівчина та стала покусувати нижню губу. Від неприємних роздумів між бровами пролягли дві глибокі зморшки.

 - Що? – побачив вираз на її обличчі Іван.

- Хто така Софі? – не стала тягнути Алексис. Її це питання хвилювало з ночі.

Хлопець раптом заливисто розсміявся,  через що дівчина ще більше насупилася. Глузує з неї?!  

- Це моя сестра. Откуда ти за неё знаєш? Я щось казав в бреду?

Алексис не знала: радіти їй чи поки рано. Але побити його трохи перехотілося.

- Ти згадав про свою дружину. Як там її… - дівчина зробила вигляд, що замислилася. Іван дивно на неї глянув, а потім закотив очі.

- У мене немає дружини. Якщо тебе це цікавить.

У цей час на своєму матраці заворушився Руслан і це допомогло уникнути подальшої розмови.

- Спи. Завтра важкий день! – кинула вона, вставши з його ліжка. Він був єдиним хто лежав на нормальному ліжку.

- Завтра ти придеш меня убивать? – хлопець сіпнувся та нервово розсміявся.

- Якщо ти знов захочеш на мене напасти.

Вже біля порогу вона почула відповідь. Іван  напівсидів, спершись на лікоть та посміхався.

- Ти ж казала, що больше никаких драк.

Замружившись, дівчина вибігла із кімнати аби він не помітив як палало її обличчя.

«Козел, свиня. Та я… - Алексис сіла на маленький стілець в сінях. – Ось і безстрашна воїтелька… Закохалася в того, кого бачу вперше в житті».

Знайшовши воду вона швидко вмилася та повернулася у кімнату. Не можна було лишати Руслана поряд з Іваном. Довіри до нього поки не було.

* * *

Через декілька днів вони повернулися у табір для біженців. Алексис довго думала, щоб взяти з собою Івана. Його пам’ять не піддавалася її силі. Вона не могла контролювати його, як інших, і це її лякало. Попри те, що хлопець вів себе добре ці дні вона ще дивилася на нього з осторогою. Особливо коли він раптом заявив, що в неї закохався.

Невідомо, як було насправді, але відтоді хлопець раптом почав розмовляти на їх діалекті. В нього це виходило поганенько, але це свідчило, що в його словах є правда.

Хлопець ходив за нею наче зачарований, та час від часу заводив розмову про весілля. Як виявилося його родина була досить заможною. Мати була родом з Летії, а батько корінний каталієць. Він не мав потрапити у загін, який напав на Бореполк. Коли його призвали до армії він думав, що буде захищати країну від ворога.

- А виявилося нас кинули проти своїх же. Я слишал про ситуацію на фронті. Половину Аліссії та одну-п’яту Каталі вже відібрав Роен. І замість того щоб битися з ними, ми знищуємо одне з наших міст! – Іван вилаявся забувши, що поруч Алексис. – Софі, моя молодша сестра, благала мене не їхати. Але я запевнив, що я потрібен країні!

- Тепер в тебе є шанс служити своїй країні. – вимовила дівчина, посміхнувшись. – Якщо скинути Гордія з трону, то чарівники знов будуть спокійно жити. І тоді вони зможуть приєднатися до армії та відбити втрачені землі.

Іван був налаштований рішуче, і це більше не викликало сумнівів. Може він з осторогою відносився до чарівників, але свою країну любив, та бажав їй кращої долі.

У тренувальному таборі вони побачили Васю та Емму. Хлопець бився на мечах з одним з роксанців ім’я якого вона не знала. Емма стояла біля загорожі, спостерігаючи за битвою.

Алексис поманила Івана за собою та вони підійшли до них.

- Як йдуть справи?

Емма здригнулася не почувши, як до неї підійшли.

- Вася тренується майже цілий день! А мені набридло робити тарілки. Вони обіцяли й мене навчити деяким прийомам. – повідала дівчина.

Емма нехотя відходила від загону де тренувалися Вася з якимось чарівником. Алексис швидко представила їй свого супутника. Емма дуже здивувалася коли почула, як вони познайомилися. Але почувши про наміри одружитися радісно заплескала в долоні. Коли Алексис нагадала, що вона втратить свої крила, Емма лише розвела руками.