Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я сиділа, як громом прибита. Все правда. Все правда – і смерть за кілька днів, вочевидь, теж. 

Дивитися на Ардена було боляче – в душі вирували десятки емоцій, і я не могла змусити їх влягтися. Чи був чоловік винен? Чи теж став жертвою неприємних обставин? Одне я знала точно – я не хотіла б опинитися ані на місці цієї Зеленої леді, ані на місці Ардена. 

– Тож… прокляття неможливо зняти? – нервово запитала я, потираючи руку. Ще зовсім нещодавно на ній був опік, і мозок ніяк не міг про це забути – попри те, що тіло зцілилося чарами. 

Арден прикусив губу: наче роздумував, чи варто говорити. І це після всього, що я вже знала! Не стримавшись, я злегка штурхнула його ногою. Чоловік зовсім не по-графськи зойкнув і таки видав:

– Є. Прокляття працюють так, що той, хто накладає його, мусить залишити принаймні одну лазівку. І завдання проклятійника – створити її такою, аби виконати умови було практично неможливо. 

– Тоді яку ж умову поставила Стефані? – запитала я повільно. Серце гупало всередині, бо одне я знала точно – що б не потрібно було Арденові, я йому допоможу. Не можу просто залишити його помирати ось так! 

Арден криво всміхнувся. 

– Ти чула й сама – не буде в тебе щастя з жодною, народженою під сонцем Рету. Тобто… Якби я тільки зумів зняти ту частину прокляття, яка віщує мені наглу смерть, якби знайшов зайду, яка б у мене закохалася за ці кілька днів, що лишилися до дня Середини зими… Якби й сам неймовірним чином закохався в неї, – посмішка Ардена вже стала відверто в’їдливою. – Тоді міг би вижити. 

Моє дихання, яке й до того було неспокійним, зараз і зовсім зникло. Зайда. Його могла врятувати зайда, закохана у нього – тобто я. І він все ще не знав… чи то здогадувався? 

Я вже майже відкрила рота, аби сказати правду – всю: і про те, як потрапила в цей світ, і про Лор’єна, і про цукерню, як Арден продовжив:

– Та все це однаково немає сенсу, – він махнув рукою, і моє серце, що тільки-то почало плекати слабку надію, знову впало в шлунок – як у якихось надто крутих американських гірках. 

– Чому? – дуже тихо, практично пошепки запитала я. 

Голоси в залі знову прокинулися. 

Чому? Чому? Чому? ЧОМУ?

Арден озирнувся, теж здивований раптовим відлунням. 

– Бо… – почав він наче буденно, але я бачила, що за спокійним виразом лиця крилося щось глибше. – Бо я роками намагався зруйнувати ту частину. І не зміг. А тепер… 

Несподівано він розсміявся – голосно, і в сміхові вчувалася гидливість – як мені здалося, до самого себе. 

– Нарешті з’явився спосіб його зламати – але через нього я втрачу можливість позбутися другої частини прокляття. Ось це так іронія, правда? 

Я підтисла губи. 

– Я не розумію, про що ти говориш. 

– Дівчина-лебідка, – сказав Арден раптом дуже спокійно. – Вона пробудила дракона, що своїм священним вогнем може випалити темні чари навіть з самої душі. 

Ось тепер мені захотілося закричати собі у руки. То, виходить, я абсолютно випадково зібрала повнісінький набір для порятунку Ардена? На лице сама собою почала лізти посмішка – поки що слабка, невпевнена, але я не могла її приховати. 

– Знайти зайду, що закохається у мене – практично неможливо, – сказав Арден. – А ось знайти цю зайду після того, як я прийму подарунок від дракона – очищення вогнем – і ослухаюся його волі прийняти в пару обрану дівчину… Боюся, рід Елморів закінчиться на мені. 

Останні його слова знову стали тихими і ледь не загубилися серед каміння. 

– Тому я й хочу відмовитися від драконової допомоги. Вона подарує мені життя, так – але що воно означає, коли я не зможу кохати єдину жінку, що… – він затнувся, а тоді відвернув голову. На його блідих, землистих щоках з’явилися зовсім несподівані плями рум’янцю. – Що розпалила у мені вогонь, не гірший за драконів. Як я зможу жити, постійно пам’ятаючи про те, що втратив? 

Арден був від мене зовсім близько. Він підняв долоню та погладив нею моє волосся і щоку, схилився до шиї і залишив легкий, як пір’їнка, поцілунок біля вуха. Я ж ледь не розтанула від його дотиків – але вже за мить відсторонилася, хапаючи Ардена за плечі. 

– Спинися, – прошепотіла я. – Зачекай. 

Арден відсторонився з очима, повними провинами. 

– Пробач мені. Я знаю, що це самолюбно – просити тебе бути зі мною, пробачити мені мої гріхи. Тим паче коли жити мені залишилося трохи більше як тиждень. 

На його губах розпливлася зовсім вже слабка посмішка – він сміявся над собою і своїм нещастям. Не втрачав духу, навіть коли знав, що кінець вже зовсім близько. 

– Я мусив бути обережнішим. Не закохуватися, – він похитав головою, знову уникаючи мого погляду. – І я намагався, бачать боги, я намагався! Та це неможливо. Не з тобою. 

Його руки стиснулися в кулаки, але на них не з’явилося жодної іскри чарів. 

– Ти якась… інакша. Наче зовсім неземна. Я навіть думав в якусь мить, що ти могла б бути зайдою, та не могло так пощастити. Не мені.