Читати книгу - "Історик"

— Оце оригінал, як ви бачите. Підпис…

Ми нахилились над рукописом, мурашки поповзли по моїх руках і шиї. Я зміг прочитати акуратно виписане кирилицею ім’я «Кирил» і рік — 6985. Я подивився на Хелен, яка прикусила губу. Написане вицвілим чорнилом ім’я цього ченця було до жаху реальним. Колись він насправді жив, як ми зараз, і теплою, живою рукою написав це пером на пергаменті.

Стойчев, видно, відчув те саме, що й ми, хоча такі манускрипти він міг бачити щодня.

— Я переклав це болгарською, — сказав він і витяг ще один аркуш, надрукований на тонкому гладкому папері Ми сіли.

— Я спробую прочитати його вам, — він відкашлявся й прочитав нам уголос повний варіант цього листа, який пізніше багато разів буде оприлюднено.

Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Євпраксію!

Я беру в руку перо, щоб виконати завдання, яке ви по своїй мудрості призначили мені, а також для того, щоб написати вам про подробиці нашої місії. Нехай Бог допоможе мені бути справедливим і виконати вашу волю. Сьогодні ми провели ніч біля Вирбіє, два дні шляху від вас, у монастирі Святого Володимира, де святі брати дали нам притулок заради вас. Згідно з вашими інструкціями я сам пішов до отця-настоятеля й сказав йому, що наша місія дуже таємна, тож ні послушникові, ні слузі не можна бути присутнім. Він наказав тримати наш візок під замком у стайні на монастирському дворі із двома охоронцями з його ченців і двома з-поміж нас Сподіваюся, що ми часто будемо зустрічатися з таким розумінням й обережністю, принаймні, поки не в'їдемо в землі невірних. Відповідно до ваших інструкцій я віддав одну книгу в руки отця-настоятеля, за вашим наказом, і він відразу сховав її, навіть не розкривши.

Коні втомилися після підйому в гори, і ми залишимося тут ще на одну ніч. Ми самі вже привели себе до норми завдяки службі в церкві, у якій дві ікони Діви Марії показували чудо лише вісім років тому. На одній з них усе ще видно сльози, якими вона оплакувала грішників, зараз вони стали справжніми перлинами. Ми щиро молилися їй, щоб вона захистила нас у нашій місії, щоб ми в безпеці дісталися до великого міста й у ворожій столиці змогли знайти притулок, звідки могли б вирушити виконувати наше головне завдання.

Я ваш найпокірніший слуга в ім’я Отця, Сина й Святого Духа.

Брат Кирил Квітень, рік Бога нашого 6985.

Ми з Хелен ледь дихали, поки Стойчев читав нам лист. Він перекладав повільно, методично, досвідчено. Я ледь не скрикнув, що не маю сумніву в незаперечному зв’язку між двома листами, коли стукіт кроків на дерев’яних сходах змусив усіх нас стрепенутися.

— Вони повертаються, — тихо мовив Стойчев.

Він сховав свій лист, а разом із ним і наш для збереження.

— Містера Ранова до вас приставили як гіда?

— Так, — швидко відповів я. — І він, здається, дуже цікавиться нашими справами. Нам ще так багато треба розповісти вам про наше дослідження, але це дуже особисте й також… — я замовк.

— Небезпечне? — запитав Стойчев, повертаючи до нас своє прекрасне старе обличчя.

— Як ви здогадалися? — я не міг приховати свого подиву.

Нічого з того, що ми поки сказали, не могло навести на думку про небезпеку.

— Ех, — він похитав головою, і в його зітханні я почув глибину досвіду і жаль, який навіть не міг собі уявити. — Я теж мушу вам сказати дещо. Я не очікував, що побачу ще один лист. Якнайменше розмовляйте з містером Рановим.

— Не турбуйтеся, — заспокоїла його Хелен, і вони, посміхнувшись, перезирнулися один з одним.

— Тихіше, — попередив Стойчев. — Я влаштую нам ще одну зустріч.

Ірина й Ранов увійшли у вітальню з горою тарілок. Ірина почала накривати на стіл, поставила склянки й пляшку з бурштиновою рідиною. Ранов ішов за нею, несучи хліб і тарілку з білими бобами. Він посміхався й вигляд мав цілком домашній, наче він уже освоївся. Як би я хотів подякувати племінниці Стойчева! Вона посадила дядька у крісло й запросила сідати нас, і я раптом зрозумів, як зголоднів після ранкової екскурсії.

— Будь ласка, любі гості, будьте як удома, — Стойчев рукою поважно запросив до столу, ніби це був бенкет імператора Константинополя. Ірина розлила в склянки бренді — лише сам його запах міг би вбити маленьку тваринку; професор підняв тост, широко й щиро посміхнувся, оголивши свої жовті зуби: — 3 ученими я завжди п’ю за дружбу.

Ми одностайно підтримали тост, крім Ранова, який іронічно підняв склянку й подивився на нас:

— Нехай ваша наука дає користь партії й народові, — сказав він, трохи вклонившись мені.

Це майже відібрало в мене апетит: це сказано взагалі чи він хотів обернути на користь партії щось конкретне, відоме нам? Проте я відповів на уклін і випив ракію. Я зрозумів, що не інакше як швидко це пити не можна, і незабаром на зміну пожежі в моєму горлі прийшло приємне тепло. Трохи цього напою, подумав я, і мені вже сподобається Ранов.

— Я радий можливості поговорити з кожним, хто цікавиться нашою середньовічною історією, — звернувся до мене Стойчев. — Можливо, вам і міс Россі буде цікаво відвідати свято на честь двох наших середньовічних героїв. Завтра день Кирила й Мефодія, творців слов’янської абетки. Ви називаєте по-англійському наші букви «сайрилік» — кирилична мова, чи не так? Ми називаємо «кирилиця», на честь ченця, що винайшов її.

На якусь мить я заплутався, згадавши брата Кирила, але коли Стойчев продовжив, я зрозумів, що він хотів сказати, й оцінив його винахідливість.

— Я буду дуже зайнятий сьогодні ввечері, — сказав він, — але якщо ви погодитесь приїхати завтра, деякі з моїх колишніх студентів зберуться тут, щоб відзначити цей день, і тоді я більше зможу розповісти вам про Кирила.

— Ви дуже добрі, — сказала Хелен. — Ми не хочемо зловживати вашим часом — це буде честь для нас. Ми можемо це влаштувати, товаришу Ранов? «Товариш», здавалося, спрацював: Ранов за другою склянкою ракії видав щось схоже на посмішку.

— Звичайно, — відгукнувся він, — якщо це допоможе вашому дослідженню, я буду радий сприяти цьому.

— Дуже добре, — промовив Стойчев. — Ми зберемося тут приблизно о пів на другу, Ірина приготує що-небудь смачне на обід. Це буде дуже приємна