Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

Біллі наморщив чоло, але не зрозумів.

— Пструг, мовляв, накинувся на нього, — пояснила вона.

Біллине обличчя розпливлося в усмішці.

— А ти мене добре підшкильнула, — озвався він за чверть години.

Небо затягли хмари, і над річкою Кокіл на подорожніх зненацька насунув туман.

— Х-ху! — радісно скрикнув Біллі.— Яка розкіш! Я його всмоктую, як суха губка. Досі я ще ніколи так не тішився з туману!

Сексон простягла руки вперед, немов силкуючись обійняти туман, а тоді почала робити плавальні рухи, ніби купалась у сірій млі.

— Я й не гадала, що сонце може мені надокучити, — сказала вона. — Але останнім часом воно вже надто нам допікало.

— Еге ж, відколи ми в долині Сакраменто, — згодився Біллі.— Надміру сонця — це зле, я вже по собі знаю. Сонце — наче вино. Чи ти помічала, як приємно стає на душі, коли воно нараз визирне з-поза хмар після тижня негоди? Таке сонячне світло проймає тебе, як чарка віскі,— по всьому тілі розливається тепло. І знову ж таки, як наплаваєшся — хіба не розкіш погрітися на сонці? А все через те, що ти вихилиш чарчину сонячного коктейлю. Але, даймо, ти прокачалася на піску годин зо дві. Тоді вже воно тобі не так смакуватиме. Тіло стане якесь розбите, ти насилу вдягатимешся, насилу доволочиш ноги додому, немов усе життя з тебе видушено. А від чого таке? Бо це наче похмілля: ти перепилася сонця і тепер мусиш розплачуватись. Оце так воно. Тому найкращий той клімат, де бувають тумани.

— Ну, то, виходить, ми пиячили кілька місяців поспіль, а тепер протверезимося, — сказала Сексон.

— Звісно. І знаєш, — у такому кліматі я за один день можу зробити дводенну роботу. А глянь на кобил — і вони, бігме, повеселішали!

Марно Сексон виглядала своїх улюблених секвой серед соснового лісу. У місті Бендоні їм сказали, що вони Знайдуть їх тільки у Каліфорнії.

— Тобто ми забралися занадто на північ, — вирішила Сексон. — Наша місячна долина, очевидячки, десь на півдні.

І вони подалися на південь — уже значно гіршими дорогами. Проїхавши молочарський край Ланглуа та густий сосновий бір, вони дісталися до Порт-Орфорда, де Сексон назбирала на березі блискучих камінчиків — агатів, а Біллі виловив величезну тріску. В цій дикій околиці ще не було залізниць, і щодалі на південь ставало все глухіше. Біля Голд-Бічу над Тихим океаном вони спіткали свою давню знайому, річку Роуг, і переправилися через її гирло поромом. Місцевість робилася щораз первобутніша, дороги — гірші, і лише де-не-де, далеко одна від одної, самотіли ферми й поруби.

Тут не було ані азіатів, ані європейців. Рідке населення складалося з перших осадчих та їхніх нащадків. Багато старих жінок, з якими Сексон заводила розмову, пам’ятали переїзд через прерії у фургонах, що їх тягли натруджені воли. Піонери простували все на захід, аж доки не загородив їм дороги Тихий океан. Тут вони повикорчовували собі ділянки, збудували прості оселі й лишилися жити. Вони забралися на самий Далекий Захід. Стародавній їхній побут мало змінився. Залізниць тут не було. Жоден автомобіль не відважився досі проїхати цими небезпечними дорогами. Зі сходу їх відділяли від густозаселених внутрішніх долин дикі гори Коуст-Рейнджу — рай для мисливців, як оповідали Біллі; хоча, про нього, то й тієї дичини, що йому трапилася дорогою, було подостатком для раю. Хіба ж не пощастило йому підстрелити чудового крислатого оленя, не злазячи навіть з передка, а лиш передавши віжки Сексон?

Підіймаючись вузькою дорогою через незайманий ліс на південь від Голд-Бічу, вони почули далеко Попереду калатання дзвіночків. Проїхавши ще ярдів із сто вперед, Біллі побачив достатньо широке місце, щоб розминутись, і зупинив коней. Тим часом веселі дзвіночки швидко наближалися згори до них. Долинув скрип гальма, глухе цокання кінських копит, різкий вигук погонича й жіночий сміх.

— Ото спритно правує! — пробурмотів Біллі.— Схиляюся перед ним, хто б він не був, — отак мчати по такій дорозі!.. Чуєш, чует! Та й міцні ж гальма!.. Гех! Ну й уміє ж, до ката!.. А які в них ресори, Сексон, — які ресори!..

З-за повороту дороги крізь дерева промайнули бистрі копита гнідої четверні й високі колеса невеликої брунастої двоколки.

Потім з-за ближчого повороту показалася передня пара коней, екіпаж зробив широку дугу, і за мить уся четверня понеслася просто на Робертсів, прогуркотівши по вузькому дерев’яному містку. На передку сиділи чоловік і жінка; за ними — японець у полоні численних валіз, вудочок, рушниць, сідел та друкарської машинки, а над ним здіймався ореол хитромудро прив’язаних до двоколки оленячих і лосячих рогів.

— Та це ж Гастінгси! — скрикнула Сексон.

— Го-го! — згукнув Гастінгс, спускаючи гальмо й зупиняючи коней.

Посипалися градом привітання, належна пайка яких припала і японцеві, знайомому Сексон і Біллі ще з «Блукала».

— Це вам не острови Сакраменто, еге ж? — звернувся Гастінгс до Сексон. — У цих горах самі лише давні американські піонери. І люди тут зовсім не змінилися. Як каже Джон Фокс-молодший{43}, вони наші сучасні предки. Наші прадіди були, певно, як дві краплі води схожі на них.

Гастінгси розповіли про свою довгу подорож. Вони вже два місяці в дорозі й мають простувати все на північ — через штати Орегон та Вашінгтон до кордонів Канади.

— Звідти ми відішлемо наших коней пароплавом, а самі повернемося залізницею, — закінчив Гастінгс.

— Але як отак гнати, то досі ви мали б уже бути багато далі,— критично зауважив Біллі.

— А ми часто зупинялися, — пояснила місіс Гастінгс.

— Ми побували у Гупському заповіднику, — сказав її чоловік, — потім спустилися човнами по річках Трініті й Кламат до океану. А зараз повертаємося, перебувши два тижні у справжніх нетрях округи Кері.

— Неодмінно там побувайте, — додав Гастінгс. — Нині ввечері ви дістанетеся до Гірського ранчо. А звідти можна звернути просто туди. Доріг, щоправда, там немає, вам доведеться полишити в когось коней. Але зате дичини!.. Я підстрелив п’ятьох гірських левів і двох ведмедів, не кажучи вже про олені. І, знаєте, там є невеликі табуни лосів… Ні-ні, лосів я не стріляв — де заборонено законом. Ці роги я купив у старих мисливців. Я вам усе зараз розповім.

Поки чоловіки розмовляли між собою, місіс Гастінгс і Сексон теж не гаяли часу.

— Що, знайшли свою місячну долину? — спитала письменникова дружина на прощання.

Сексон похитала головою.

— Ну то ще знайдете, якщо добре