Читати книгу - "Останній дон"

«Що це, в біса, означає?» — подумав Лоузі. Він поставив тацю і пляшку на кавний столик і сказав:

— А я шукав тебе.

Лія пахнув сигарою й ковтнув бренді.

— Ну а тепер знайшов, — відказав він, підводячись. — Можеш тепер знову мене вдарити.

Лоузі був надто досвідчений чоловік, щоб не стривожитись. Тепер він з'єднав усе докупи. А він іще ж дивувався, чому решта апартаментів на віллі не зайняті, це його вразило. Лоузі недбало розстібнув піджака й посміхнувся Лії. Цього разу ляпаса буде мало. Данте і Кросс прийдуть через годину, чекаючи, він зможе попрацювати. Тепер він озброєний і йому нема чого боятись зостатися сам на сам із Лією.

Раптом кімнату заполонили люди, виходячи з кухні, прилеглих передпокоїв, відеозалу, всі вищі і кремезніші за Лоузі. Тільки двоє мали пістолети.

— Ви знаєте, що я поліцай? — заговорив до них Лоузі.

— Ми всі це знаємо, — спокійно відповів Лія й ступив ближче до Лоузі. Водночас обидва озброєні чоловіки ткнули цівками в спину Лоузі.

Лія встромив руку під піджак Лоузі й дістав пістолета. Передав його комусь із своїх людей і шмагонув Лоузі рукою по обличчю.

— Що ж, — мовив Лія, — в тебе завжди було багато запитань. Я тут. Запитуй.

Лоузі ще досі не відчував справжнього страху. Він лише непокоївся, що прийде Данте з Кроссом. Лоузі просто не міг повірити, що такого чоловіка, як він, якому пощастило зостатися живим у багатьох небезпечних ситуаціях, можуть, нарешті, подолати.

— Я знаю, що ти вбив того Сканнета, — сказав Лоузі. — І я рано чи пізно заарештую тебе за це.

— То треба було раніше, ти спізнився. Так, маєш слушність, і тепер можеш померти щасливим.

Лоузі ще й досі не міг повірити, що хтось спокійно і незворушно наважиться вбити службовця поліції. Звісно, дехто з наркоділерів часом витягне пістолета і стрельне, якісь негри-недоумки, побачивши поліційний значок, теж можуть бахнути, так само як і злодії, що тікають, пограбувавши банк, але жоден злочинець не матиме духу стратити поліцая. Надто великий буде галас.

Лоузі випростався, щоб відтрутити Лію, опанувати ситуацію. Але раптом вогненна смуга перетяла йому живіт, затремтіли ноги, Лоузі став падати навколішки. Щось, мов обухом, ударило по голові, запалали вуха, він уже нічого не чув. Лоузі ткнувся колінами в підлогу, килим видався йому грубезною подушкою. Він підвів очі. Над ним стояв Лія Вацці і тримав у руках шовковий шнурок.

Лія Вацці витратив цілі два дні, шиючи два великі лантухи на трупи. Лантухи були з темно-коричневого брезенту, зверху їх можна було зашнурувати. В кожному могло поміститися велике тіло. Кров з лантуха не витекла б нізащо, а зашнурувавши, лантух можна було взяти на плечі, мов армійського рюкзака. Лоузі ще бачив, як ті лантухи лежали на дивані. Тепер до одного лантуха запхали його тіло, Лія туго затяг шнурки і, зіперши на диван, поставив той лантух вертикально. Звелів своїм людям стати навколо вілли, проте не показуватись, аж поки він погукає їх. А що їм робити далі, вони знали.

Кросс і Данте йшли від брами до вілли Данте. Нічне повітря було задушне, бо місто, немов казан, увібрало всю денну спекоту гарячого, пустельного сонця. Обидва повпрівали. Данте звернув увагу, що Кросс у бахматих штангах, відкритій сорочці, застебнутому піджаку, що він може бути озброєний...

Семеро вілл із зеленими прапорцями, що ледь майоріли на вітрі, і пустельним місяцем на небі справляли величне враження. З балкончиками, пишними, засадженими зеленню дашками над вікнами, високими білими дверима з золотими оздобами, вілли видавалися спорудами з іншого сторіччя.

— Поглянь на них, — сказав Данте, взявши Кросса за руку, — хіба це не краса? Я чув, що ти злягаєшся з отією гарненькою штучкою з кінофільму. Мої тобі вітання. Коли вона тобі набридне, даси мені знати.

— Атож, — приязно мовив Кросс. — Їй начебто сподобався і ти, і твій капелюх.

— Усім подобаються мої капелюхи, — завзято промовив Данте, знімаючи капелюха. — А вона справді казала, що я їй подобаюсь?

— Вона зачарована тобою, — сухо відповів йому Кросс.

— Зачарована, — замислено проказав Данте. — Це й справді чудово. — І став міркувати, чи спромігся Лоузі завести Атену на їхню віллу чогось випити. То був би пречудовий десерт. Данте тішився, що він трохи стривожив Кросса, в голосі свого брата в перших він відчув дратливі інтонації.

Кросс і Данте підійшли вже до дверей вілли, охоронців, здається, там не було. Данте натис на кнопку, почекав і знову подзвонив. Ніхто не відгукувавсь, Данте дістав свого ключа й відкрив двері. Вони зайшли в апартаменти Лоузі.

Данте міркував. Може, Лоузі в ліжку з Атеною? З біса чудовий спосіб провадити операцію, але він і сам упорається.

Данте завів Кросса до вітальні і був вражений, побачивши, що стіни й меблі накриті поліетиленовою плівкою. До дивана був припертий великий коричневий лантух, що стояв сторч, а на дивані лежав такий самий порожній лантух. Все під плівкою.

— Господи Ісусе, на якого дідька це тут? — запитав Данте, повертаючись обличчям до Кросса, той уже тримав у руці малесенького пістоля.

— Щоб кров не замастила меблі, — відповів Кросс. — Скажу тобі, що я ніколи не вважав, ніби твої капелюхи гарні, й ніколи не вірив, що мого батька вбив грабіжник.

Данте міркував. Де, в біса, той Лоузі? Він погукав його, думаючи тим часом, що пістолет такого малого калібру його не зупинить.

— Усе своє життя ти був Сантадіо, — мовив Кросс.

Данте повернувся боком, щоб становити меншу мішень, і метнувся до Кросса. Його стратегія спрацювала: куля влучила в плече. На якусь частку секунди Данте зрадів, він виграє, а потім куля вибухнула, відірвавши йому половину руки. Він усвідомив, що для нього нема надії. А далі неабияк подивував Кросса. Здоровою рукою Данте став стягувати з підлоги поліетиленову плівку. Кров цебеніла йому з тіла, а він, зіжмакавши перед собою плівку, намагався відсахнутися від Кросса, потім підняв її вгору, наче срібний щит.

Кросс ступив уперед. Не хапаючись, вистрелив крізь пластик, потім іще раз. Кулі