Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Але я передбачав, що захист вдасться до святого письма як до аргументу проти смертної кари. Ви чули тут цитати з біблії. Та я теж умію читати.— Він рвучко розгорнув Старий завіт.— У цій мудрій книзі говориться дещо й про речі, які нас цікавлять. У «Вийсті»[30], глава двадцята, стих тринадцятий, ми маємо одну з десяти заповідей: «Не убий». Тут ідеться про вбивство протизаконне. Саме так, бо в наступній главі, стих дванадцятий, покара за непослух щодо цієї заповіді формулюється ось як: «Той, що позбавив людину життя, хай буде сам життя позбавлений». І ще одне...

Грін затнувся й ніби ненароком згорнув біблію. Приїжджі юристи посміхнулись і підштовхнули один одного ліктями, бо то був давно відомий судовий фокус — читаючи з біблії, вдати, ніби загубив те місце, а тоді сказати, як оце тепер Грін:

— Дарма. Я гадаю, що зможу процитувати напам’ять. Книга «Буття», глава дев’ята, стих шостий. «Хто проллє кров людини, хай проллють і його кров». Але,— провадив далі Грін,— я не бачу підстав вдаватися до біблії. Закон нашого штату визначає дві міри покарання за зловмисне вбивство: довічне ув’язнення чи страту через повішення. Так говорить закон. А вас, панове, зібрано тут на те, щоб ви впроваджували його в життя. І коли може бути судова справа, де найвища міра покарання виправдана, то це саме вона. Вбивства, про які тут ідеться,— безприкладні своєю жорстокістю. Чотирьох ваших співгромадян забито, мов скотину на різниці. І чому? Не з помсти чи ненависті. Ні — за гроші. За гроші! З поміркованим холодним розрахунком: стільки-от крові за стільки-от срібла. І як же дешево куплено ці чотири життя! За сорок доларів! По десять доларів за життя!..

Грін рвучко обернувся й показав пальцем на підсудних, переводячи його з Гікока на Сміта.

— Вони прийшли озброєні — з рушницею і ножем. Вони прийшли пограбувати і вбити...— Голос обвинувача тремтів, уривався, неначе його душила ненависть до отих двох, що й далі незворушно жували гумку. Він знов повернувся до присяжних і хрипко спитав: То як ви думаєте вчинити? Що ви зробите з цими людьми, які зв’язали свою жертву, перерізали їй горло, а тоді розтрощили голову пострілом з рушниці? Дасте їм мінімальну міру покарання? Гаразд, але це ж тільки один з чотирьох пунктів. А Кеньйон Клаттер, ще зовсім хлопчик, який тільки-но починав жити,— зв’язаний і безпорадний, він бачив, як конає в муках його батько!.. А юна Ненсі Клаттер, яка чула постріли й знала, що далі її черга! Ненсі, яка благала: «Не треба! Ой, прошу, не треба! Ні! Ні! Ні!» Яка жахлива смерть! Які невимовні муки!.. І, нарешті, мати: зв’язана, із заліпленим ротом, вона мусила слухати, як одне по одному вмирають її чоловік, її любі діти... Слухати — аж поки вбивці, оці двоє, що сидять перед вами, прийшли до неї в кімнату, присвітили ліхтариком в очі й пострілом з рушниці урвали життя останньої людини в домі...

Грін зробив паузу й торкнувся рукою чиряка на шиї, що, здавалось, от-от лусне, як і сам розгніваний обвинувач.

— Отже, панове, як ви думаєте вчинити? Дати їм мінімальну покару? Послати їх назад до тюрми, щоб вони втекли звідти або домоглися дострокового звільнення? Тільки майте на увазі: коли вони знову прийдуть убивати, жертвою може стати ваша сім’я. Повірте мені,— урочисто мовив він, дивлячись на присяжних проникливим і суворим поглядом,— чимало великих злочинів чиниться нині лише тому, що свого часу купка легкодухих присяжних знехтувала свій обов’язок. А тепер, панове, я полишаю цю справу на ваш розсуд і сумління.

Грін сів на своє місце. Вест пошепки сказав йому:

— Чудово, сер!

Та не всі слухачі поділяли його захоплення, і тим часом як присяжні обговорювали вирок, один із таких, молодий репортер з Оклахоми, завів суперечку з іншим журналістом — Річардом Парром з канзаської «Стар». Оклахомцеві Грінова промова видалася «брутальним підбурюванням».

— Просто він сказав усю правду,— заперечив Парр.— А правда часом буває брутальна.

— І все ж не можна так жорстоко. Це нечесно.

— Що нечесно?

— Увесь процес. У цих хлопців немає жодного шансу на порятунок.

— Багато шансів вони дали Ненсі Клаттер!

— Перрі Сміт... Боже мій, яке страшне в нього життя!

Парр відказав:

— Багато хто міг би нарозказувати не менше жалісних історій, ніж цей малий покруч. У тім числі і я. Та хоч я й п’яниця, а проте нездатен убити з холодним серцем чотирьох чоловік.

— А повісити з холодним серцем цього покруча? Це як — по-людському?..

Їхню розмову урвав дзвінок, що сповіщав про повернення присяжних. Вони радились усього сорок хвилин. Багато глядачів, передбачаючи скору ухвалу, навіть не залишили своїх місць. Одначе по суддю Тейта довелося послати на його ферму — він поїхав годувати коней. А коли нарешті з’явився в залі, його похапцем накинута чорна мантія стовбурчилась, проте голос звучав суворо й поважно.

— Панове присяжні, чи ухвалили ви своє рішення? — запитав він.

— Так, ваша честь,— відповів старшина присяжних.

Судовий пристав подав Тейтові опечатане рішення.

До залу долинули паровозні гудки, що провіщали наближення експреса на Санта-Фе. Вони немовби перегукувалися з Тейтовим басовитим голосом, коли він читав:

— Пункт перший. Ми, присяжні засідателі, визнали обвинуваченого Річарда Юджіна Гікока винним у зловмисному вбивстві і ухвалили йому смертний вирок.

Суддя поглянув на обвинувачених, ніби хотів побачити, як вони реагують. Ті стояли перед ним, прикуті за руки до конвоїрів, і незворушно дивились йому у вічі. Він узявся читати дальші сім пунктів: ще три присуди Гікокові й чотири — Смітові.

— ...І ухвалили йому смертний вирок.

Щоразу, вимовляючи ці слова, Тейт похмуро приглушував голос, і вони звучали, наче відлуння жалобних паровозних гудків, що вже завмирали в далині. Потім він відпустив присяжних («Ви показали себе мужніми людьми»), і засуджених повели із зали. Біля дверей Сміт сказав Гікокові:

— Ні, ці присяжні не легкодухі!

Обидва голосно засміялися. Так їх і сфотографував один репортер. Цей знімок з’явився в канзаській газеті з підписом: «Чи не востаннє вони сміються?»

За тиждень після того місіс Майєр сиділа в своїй вітальні, розмовляючи з одною приятелькою.

— Еге ж,— сказала вона,— тепер у нас тут знову спокійно. Мабуть, треба дякувати богові, що все