Читати книгу - "Білі зуби"

вірив, що за ним стежить велика небесна камера. Він пильнував, бо так вимагав фард, а «той, хто хоче змінити ритуал поклоніння, — невірний» (листівка «Пряма дорога»). Уникай нерозважності тощо тощо тощо. Айрі, розпашіла, йшла від дому Ікболів просто до Чалфенів, з помстою на думці. Але помсти не Міллатові. Радше, помсти за Міллата, бо вона завжди його захищала, була його чорно-білим лицарем. Бачите, Міллат її не кохав. І вона думала, що він не кохав її, бо не міг. Вона думала, він був такий поламаний, що не міг взагалі нікого більше кохати. І вона хотіла знайти того, хто поламав його так сильно, так жахливо; вона хотіла знайти того, хто зробив так, що Міллат не може її покохати.

Дивні речі відбуваються в сучасному світі. Можна почути, як дівчата в туалетах нічних клубів кажуть одна одній: «Ага, він узяв і згріб. Він мене не любив. Він просто не вмів любити. Він був надто затраханий, щоб полюбити мене». Ну, і як це сталося? Що в цьому безлюбовному столітті переконує нас, що ми, незважаючи ні на що, варті любові як люди, як вид? Що змушує нас думати, що той, хто нас не любить, — поламаний, неповноцінний, хворий? І особливо, якщо він замінить нас на Бога, на заплакану Мадонну чи на лице Христа у вінку — ми назвемо його ненормальним. Обманутим. Відсталим. Ми такі переконані у власній божественності і в божественності свого кохання, що не здатні собі уявити, що може бути ще щось, більш варте любові, ніж ми, більш варте поклоніння. Вітальні листівки весь час нагадують нам, що кожен заслуговує бути коханим. Ні. Кожен заслуговує пити чисту воду. Але не бути коханим весь час.

Міллат не любив Айрі, і Айрі була певна, що є хтось, кого можна в цьому звинуватити. В її мозку годинник почав відлічувати хвилини. Де причина? В Міллатовому відчутті невідповідності. Де причина Міллатового відчуття невідповідності? В Маджіді. Він був народжений другим через Маджіда. Він був меншим сином через Маджіда.

Джойс відчинила двері, і Айрі ввірвалася вгору по сходах, злобно надумавши бодай один раз зробити Маджіда другим сином, цього разу із запізненням на двадцять п’ять хвилин. Вона схопила його, поцілувала його і кохалася з ним зле й обурено, без слів і любові. Вона катуляла його, вчіплялась у його волосся, запускала йому нігті в спину, і, коли він кінчив, вона втішено зауважила, що це сталося з тихим стогоном, наче він щось втратив зі своєї глибини. Але вона помилилася, думаючи, що це перемога. Він зітхав тому, що знав, де вона була і чому вона там була, і це його засмутило. Довгий час вони лежали разом, оголені, і з кожною хвилиною в кімнаті залишалось дедалі менше осіннього світла.

— Мені здається, — врешті сказав Маджід, коли місяць став світлішим за сонце, — що ти спробувала кохати чоловіка так, якби він був островом, біля якого розбився твій корабель, і ти позначила землю X. Але сьогодні запізно позначати острови.

Тоді він поцілував її в чоло, наче хрестячи, і вона розплакалася, як дитя.

* * *

15.00 5 листопада 1992. У порожній аудиторії (нарешті) після восьми років розлуки брати зустрілися, щоб виявити, що їхні гени, ці провісники майбутнього, привели до різних наслідків. Міллат вражений різницею. Ніс, лінія щелеп, очі, волосся. Його брат для нього чужинець, і він так йому й каже.

— Тільки тому, що ти хочеш, аби я був тобі чужинцем, — відповідає Маджід, хитро поглядаючи на нього.

Але Міллат не здатний задумуватись над загадками, він за один раз ставить і відповідає на питання:

— То ти в цьому, ага?

Маджід стенає плечима.

— Це не я почав і не мені закінчувати, брате, але так, я буду допомагати, чим зможу. Це велика справа.

— Це гидота (листівка «Святість Творіння»).

Міллат витягує з-під парти стілець і сідає задом наперед, як краб, що втрапив у пастку, — його руки і ноги звисають обабіч.

— Я бачу це радше як виправлення помилок Творця.

— Творець не робить помилок.

— То ти наполягатимеш?

— Ти нахер правий.

— Я теж продовжуватиму.

— Ну, то на тому і порішили, так? Усе вже є. ХВІ зробить усе, щоб спинити тебе і таких, як ти. І це нахрін кінець вам.

Але попри те, як розумів справу Міллат, це було не кіно і цьому нахрін кінця не було, точно так само, як нахрін не було початку. Брати почали сваритися. В якийсь момент усе розпеклося настільки, що вони порвали саму ідею — нейтральне місце; натомість вони напхали кімнату історією — минулим, теперішнім і майбутнім (бо є вже така штука), — вони взяли чистий аркуш і заляпали його смердючим лайном, як діти, які щойно обкакались. Вони напхали цю нейтральну кімнату самими собою. Всім, що лише могли згадати, ранніми спогадами, кожним дискутованим принципом, кожною ворожою вірою.

Міллат порозставляв стільці, щоб продемонструвати Сонячну систему, описану в Корані задовго до західної науки (листівка «Коран і Космос»); Маджід намалював на одній з дощок схему плацу Панде і можливі траєкторії куль, а на другій дошці діаграму, що зображала обмежений ензим, який акуратно прокладає собі шлях через послідовність нуклеотидів; Міллат використав комп’ютер як телевізор, а губку для дошки — як фотографію Маджіда з козлом, а потім мертвотно повісив руку і зобразив їхнього батька і цілий натовп тіток і дядьків, які приходили того року для нечистого обряду поклоніння фотографії; Маджід задіяв проектор, щоб краще освітити статтю, яку він написав, ведучи свого брата пункт за пунктом по аргументах і доводячи необхідність генетично модифікованих організмів; Міллат замінив один каталог, який зневажав, іншим — що невинно стояв собі в аудиторії, і уявно наповнив його листуванням між вченим євреєм і невіруючим мусульманином; Маджід зсунув три стільці і запалив дві переносні лампи, і вже