Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

«Оромис?!»

Та Глаедр не встиг нічого додати, тому що невідомий розум сказав:

«Моє ім’я — Умарот. Моїм Вершником був ельф Враель, голова нашого ордену на той час, коли доля завдала нам нищівного удару. Я говорю від імені інших, хоч і не командую ними. Справа в тому, що тільки частина з нас була пов’язана з Вершниками, але більшість — ні, тому не визнає жодної влади, крім своєї власної волі,— здавалося, він сказав це з ноткою роздратування. — Та буде надто складно, якщо всі ми почнемо говорити водночас. Тому я буду говорити за всіх».

«Це ти?..» — Ерагон кивнув головою на сріблястого драконоголового воїна, який стояв навпроти нього та Сапфіри.

«Ні,— відповів Умарот. — Його звуть Куарок, Мисливець Нідхвалу та Бейн Ургалів. Чарівниця Сильварі надала його тілу того вигляду, який ви бачите зараз. Він зміг би захистити нас, якби Галбаторікс чи будь-який інший ворог раптом пробрався до Склепу Душ».

Поки Умарот говорив це, драконоголовий воїн провів правою рукою вздовж торса, розстібаючи приховану застібку. Передня частина його грудної клітки відчинилась, наче дверцята в буфеті. У грудях Куарока було пурпурове серце сердець, оточене тисячами срібних дротів, кожен з яких навряд чи перевершував за товщиною волосину. За мить Куарок застебнув свій нагрудник.

«Я тут», — сказав Умарот і спрямував погляд Ерагона вбік заглибини, в якій лежав великий білий Елдунарі.

Ерагон повільно-повільно вклав Брізінгр у піхви.

Яйця драконів і Елдунарі. Здавалось, Вершник не в змозі відразу збагнути грандіозність цього відкриття. Думки рухались напрочуд мляво, так, наче його вдарили по голові. Зрештою, на певну міру, так воно й було.

Ерагон іще якийсь час постояв, а потім рушив убік ярусів, праворуч від чорної, вкритої символами арки. За мить він уже стояв перед Куароком.

— Можна? — і подумки, і вголос спитав Вершник.

Драконоголовий воїн нічого не відповів, а тільки клацнув зубами й гуркітливими кроками відійшов до сяючої ями посеред зали. Свій клинок він так і тримав напоготові, про що Ерагон постійно пам’ятав.

Почуття цікавості й глибокої поваги охопили Вершника, коли він наблизився до яєць. Затамувавши подих, Ерагон перехилився через край нижнього ярусу. Перед ним лежало золотаво-червоне яйце, майже п’ять футів заввишки. Вершник зняв рукавицю й доторкнувся до нього долонею. Яйце було тепле. А всередині, як підказував йому розум, зачаїлася спляча свідомість дракона, який іще не вилупився.

У цю мить гарячий подих Сапфіри торкнувся його шиї. Вона стояла вже поруч.

«А твоє яйце було менше за це», — сказав Ерагон.

«Це тому, що моя мати була не така стара й велика, як той дракон, що його відклав».

«A-а… Я чомусь не подумав…»

Він глянув на решту яєць і відчув, як стискається горло.

— Їх тут так багато, — прошепотів Вершник, притуляючись плечем до Сапфіриної щелепи.

Сапфіра дрібно тремтіла. Ерагон подумав, що вона, мабуть, збожеволіла б від радощів, бачачи цю картину, але все ще не могла повірити в реальність побаченого. Нарешті дракон пирхнув, повернув голову, щоб бачити всю залу, а потім чимдуж ревнув так, що зі стелі полетіла курява.

«Як?! — скрикнула вона подумки. — Як ви могли втекти від Галбаторікса? У нас, драконів, немає звички ховатися під час битви. Ми не боягузи, щоб тікати від небезпеки. Як це вийшло!»

«Не так голосно, Б’яртскулар, бо ти можеш налякати малечу в яйцях», — рівним голосом мовив Умарот.

Сапфіра зморщилась.

«Тоді говори, старче, — пробурчала вона, — поясни нам, як таке могло бути».

На мить здалося, ніби Умарот посміхнувся. Та коли він почав говорити, слова його були безрадісні:

«Справді: ми не боягузи й не маємо звички ховатися під час битви, але навіть дракони можуть зачаїтися й чекати, щоб напасти на свою здобич зненацька. Ти згодна зі мною, Сапфіро?»

Сапфіра сердито пирхнула, хльоскаючи себе хвостом по боках.

«І ми, — продовжив Умарот, — не схожі на фангхура чи інших плазунів, що покидають своїх дітей на життя чи на смерть залежно від забаганки долі. Якби ми взяли участь у битві за Дору Ареба, нас би теж знищили. І тоді перемога Галбаторікса була б повна — він, очевидно, впевнений, що так воно і є,— а наш вид назавжди щез би з лиця землі…»

«І як тільки справжні сили та наміри Галбаторікса стали очевидні,— перебив його Глаедр, — як тільки ми зрозуміли, що він та інші клятвопорушники надумали напасти на Вройнгард, — Враель, Умарот, Оромис, я та інші вирішили, що буде набагато краще, коли ми сховаємо яйця нашої раси разом з певного кількістю Елдунарі. Переконати в цьому диких драконів було легко, бо Галбаторікс полював на них, а вони ніяк не могли захиститися від його магії. Вони прийшли сюди й віддали Враелю на зберігання своє потомство, яке ще не вилупилось, а ті, хто міг, відклали яйця, хоч в іншому разі могли й зачекати. Так, усі ми знали, що існування нашої раси опинилося під загрозою. Здається, наші застережні заходи були добре продумані».

Ерагон потер скроні:

«А чому ж ти не знав про це раніше? Чому не знав Оромис? І як можна було приховати свої думки? Ви ж казали мені, що це неможливо».

«Неможливо, — відповів Глаедр. — Принаймні за допомогою самої тільки магії. Але там, де не діє магія, може допомогти відстань. Ось чому зараз ми перебуваємо так глибоко під землею — на цілу милю під горою Еролас. Навіть якщо Галбаторікс та клятвопорушники й надумали б щось шукати за допомогою розуму в такому пустельному місці, скелі будуть заважати їм куди більше, ніж заплутаний потік енергії землі, що пролягає десь під нами. До того ж, перед битвою за Дору Ареба, понад сто років тому, всі Елдунарі були введені в такий глибокий транс, що він нагадував смерть, і це теж набагато ускладнило пошуки. Ми хотіли розбудити їх одразу ж після того, як закінчиться битва, але ті, хто побудував це місце, так само використали заклинання, що продовжило їхній транс на кілька місяців».

«Так і сталося, — сказав Умарот. — А крім того, є ще одна причина, чому Склеп Душ побудували саме тут. Яма, яку ти бачиш перед собою, виходить на озеро розплавленого каменю, що існує під цими горами від початку світу. Воно дає тепло, необхідне для того, щоб підтримувати яйця в належному стані, а також забезпечує нас, Елдунарі, потрібним нам світлом».

«Ти все-таки не відповів на моє питання, — звернувся Ерагон до Глаедра. —