Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Генерал Макартур буркнув:

– Звісно, що він не прийде. Ми розраховуємо, що моторний човен забере нас із цього острова. Так і заплановано. Та ми не покинемо цей острів… Усі ми залишимося тут… Це кінець, бачте, кінець усьому.

Він завагався, а потім продовжив дивним тихим голосом:

– Тут спокій… справжній спокій. Ми наближаємося до кінця… Не треба йти далі. Так, спокій…

Раптом він розвернувся і пішов геть. Уздовж тераси, а потім схилом униз аж на узбережжя, навскоси до краю острова, де обвітрені скелі заходять у море.

Він ішов, похитуючись, мов іще не зовсім прокинувся.

Блор сказав:

– Ну от, іще один схиблений! Схоже, усіх нас чекає такий кінець.

– Не думаю, що це станеться з вами, – зауважив Філіп Ломбард.

Колишній інспектор розсміявся:

– О, багато часу потрібно, щоб змусити мене втратити голову. – І сухо додав: – Думаю, вам це також не загрожує.

– Дякую, поки що я почуваюся нормальним, – сказав Ломбард.

IV

Лікар Армстронґ вийшов на терасу. Він зупинився і завагався. Зліва від лікаря розмовляли Блор і Ломбард. Справа, опустивши голову, повільно крокував туди-сюди Ворґрейв.

Армстронґ, трохи подумавши, вирішив підійти до судді.

Але в ту мить із дому вибіг Роджерс.

– Сер, можна сказати вам кілька слів?

Армстронґ обернувся.

Те, що він побачив, налякало його.

Сіро-зелене обличчя Роджерса смикалося. Руки тряслися.

Це було настільки несхоже на стриманого дворецького, що Армстронґ був приголомшений.

– Будь ласка, сер, можна вам дещо сказати? Але в будинку.

Армстронґ повернувся та увійшов у будинок з ошаленілим дворецьким.

– Що сталося, чоловіче? Отямтеся.

– Сюди, сер, проходьте сюди.

Він відчинив двері в їдальню. Лікар пройшов першим, Роджерс попрямував за ним і зачинив за собою двері.

– Ну, – спитав Армстронґ, – що таке?

Шия у Роджерса нервово смикалася, наче він ковтав клубок. Він говорив уривками.

– Тут щось відбувається, сер, та я не розумію.

Армстронґ строго спитав:

– Щось? Що саме?

– Ви, напевно, подумаєте, сер, що я божевільний. Скажете, що все це нічого не значить. Але це треба пояснити, сер. Це треба пояснити! Тому що це якесь безглуздя.

– Що ж, чоловіче, то скажіть мені, що відбувається. Не говоріть загадками.

Роджерс знову ковтнув.

– Ці маленькі фігурки, сер. У центрі столу. Порцелянові статуетки. Їх було десять. Клянуся, що їх було десять.

Армстронґ кивнув.

– Так, десять. Ми порахували їх учора за вечерею.

Роджерс підійшов ближче.

– У тому-то й річ, сер. Учора ввечері, коли я прибирав зі столу, їх було тільки дев’ять. Я помітив і подумав, що це дивно, та не надто тим переймався. І от, сьогодні вранці, сер. Коли я готував сніданок, то не завважив. Я був засмучений, самі розумієте. Але тепер, коли я прийшов прибрати. Гляньте, якщо не вірите.

Їх тільки вісім, сер! Лише вісім! Це ж якесь безглуздя, правда? Лише вісім…

Розділ сьомий

І

Після сніданку Емілі Брент запропонувала Вірі Клейторн знову піднятися на пагорб і чекати на човен. Віра неохоче погодилася.

Вітер посилився. На морі з’явилися білі гребінчики хвиль. Рибальських човнів не було, як і жодного знаку моторного човна.

Самого села Стіклгевен видно не було – лише пагорб, що здіймався над ним, скеля з червоного каменю, що, виступаючи, приховувала невеличку затоку.

Емілі Брент сказала:

– Чоловік, який нас учора висадив, здавався надійною людиною. Справді дуже дивно, що він запізнюється цього ранку.

Віра не відповіла. Вона намагалася побороти зростаюче відчуття паніки.

Вона наказувала собі: «Маєш тримати себе у руках. Це на тебе не схоже. У тебе завжди були міцні нерви».

За хвилину-другу промовила вголос:

– Як би я хотіла, щоб він прибув. Я… Я хочу вирватися звідси.

Емілі Брент відповіла сухо:

– Не сумніваюся, що ми це зробимо.

Віра додала:

– Усе так незвично… Здається, у цьому всьому немає… жодного сенсу.

Старша жінка поряд із нею швидко сказала:

– Я дуже сердита на себе за те, що так легко повелася. Справді, той лист безглуздий, якщо його уважно дослідити. Але на той час у мене не було жодних сумнівів, узагалі.

– Звісно, – автоматично погодилась Віра.

– Іноді надто всьому довіряєш, – сказала Емілі Брент.

Віра глибоко переривчасто вдихнула й спитала:

– Ви справді так думаєте?.. Я про те, що ви сказали за сніданком…

– Уточніть, моя люба. Що саме ви маєте на увазі?

Віра, понизивши голос, промовила:

– Ви справді думаєте, що Роджерс і його дружина позбулися тієї старої леді?

Емілі Брент задумливо вдивлялася в море. Потім вона сказала:

– Особисто я цілком у цьому впевнена. Що ви думаєте?

– Я не знаю, що думати.

Емілі Брент вела далі:

– Усі факти підтверджують це. Жінка знепритомніла. А чоловік упустив тацю з кавою, пам’ятаєте? Те, як він розповідав про це – слова звучали нещиро. О, так, боюсь, вони це зробили.

Віра підхопила:

– А її вигляд – боялась власної тіні! Я ніколи не бачила такої переляканої жінки… Їй, мабуть, завжди здавалося, що її переслідують…

Міс Брент прошепотіла:

– Пригадую текст, який висів у моїй кімнаті в дитинстві. «Будь упевнений, що твій гріх знайде тебе». Це щира правда. «Будь упевнений, що твій гріх знайде тебе».

Віра скочила на ноги.

– Але, міс Брент… міс Брент… у такому разі…

– Так, моя люба?

– Інші? Як щодо інших?

– Я не зовсім розумію вас.

– Усі інші звинувачення… Вони… вони не були правдивими? Але, якщо про Роджерсів сказали правду… – Вона замовкла, неспроможна чітко висловити свої хаотичні думки.

Емілі Брент, яка спантеличено хмурила чоло, просяяла:

– А, тепер я розумію. Так, існує містер Ломбард. Він визнає, що залишив двадцять людей помирати.

Віра зронила:

– Вони були лише тубільцями…

Емілі Брент різко сказала:

– Чорні чи білі, вони наші брати.

Віра подумала: «Наші чорні брати… наші чорні брати. О, я зараз сміятимусь. У мене істерика. Я не в собі…»

Емілі Брент розмірковувала далі:

– Звичайно, деякі інші звинувачення були занадто неправдоподібні та просто смішні. Проти судді, наприклад, який лише виконував свій обов’язок на державній посаді. І колишній поліцейський зі Скотленд-Ярду. І також мій випадок. – Вона на мить замовкла, а потім мовила: – Звісно, з огляду на обставини, я не збиралася нічого говорити минулого вечора. Ця тема не підходила для обговорення перед джентльменами.

– Справді?

Віра з цікавістю слухала. Міс Брент спокійно продовжувала:

– Беатрис Тейлор служила в мене. Нечесна дівчина – як виявилося пізніше. Я дуже помилилася в ній. Вона мала гарні манери, була дуже охайна та старанна. Я була дуже задоволена нею. Звичайно, усе це з її боку виявилося найсправжнісіньким лицемірством! Вона була розбещена дівчина, без моралі. Огидно! Минув деякий час, поки я дізналася, що вона, як тепер кажуть, «залетіла». – Вона замовкла, її тонкий носик зморщився у відразі. – Це стало великим шоком для мене. Її батьки також були порядні люди, які виховували її дуже суворо. Я рада сказати, що вони не потурали її поведінці.

Віра, пильно дивлячись на міс Брент, сказала:

– Що сталося?

– Природно, що я не тримала її навіть години під своїм дахом. Ніхто не скаже, що я потураю аморальній