Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

– Знаєш, – промовила міс Слейтер, мить повагавшись, – що вона вчиться грати на піаніно?

Я не знав і був дуже здивований це почути. Фелісія… учиться грати на піаніно! Я міг би прямо заявити, що та дівчина однієї ноти від іншої не відрізнить.

– Кажуть, у неї талант, – продовжувала міс Слейтер. – Я не можу цього зрозуміти. Я завжди вважала її… власне, Раулю, ти сам знаєш, вона завжди була дурненькою дівчиною.

Я кивнув.

– Вона деколи так дивно поводиться… Навіть не знаю, що думати.

Кілька хвилин по тому я увійшов у читальну залу. Фелісія грала на піаніно. Виконувала арію, яку співала Аннетт, коли я чув її в Парижі. Ви розумієте, мсьє, це мене дуже вразило. І тоді, коли вона почула, що я увійшов, зупинила гру й поглянула на мене: в очах насмішка та розум. На мить я подумав… Власне, не хочу говорити, що я подумав.

– Tiens![6] – сказала вона. – То це таки ви… мсьє Рауль.

Не можу описати те, як вона це вимовила. Для Аннетт я завжди був Раулем. Та Фелісія, відтоді як ми зустрілись уже дорослими, завжди зверталася до мене мсьє Рауль. Але те, як вона вимовила це зараз, було зовсім іншим… наче мсьє, з легким наголосом, було для неї кумедним.

– Що ж, Фелісіє, – збиваючись, вимовив я. – Ти сьогодні маєш зовсім інший вигляд.

– Справді? – відповіла вона. – Дивно це. Та не будь таким офіційним, Раулю… Вирішено, я називатиму тебе Раулем… чи ми разом не грались у дитинстві?… Життя створене для радості. Поговорімо про бідну Аннетт… ту, що померла й уже похована. Чи вона в чистилищі, я все гадаю, чи де?

І вона почала наспівувати уривок з пісні… не дуже мелодійно, та мою увагу привернули слова.

– Фелісіє! – закричав я. – Ти розмовляєш італійською?

– Чому б ні, Раулю? Можливо, я не така дурненька, якою прикидаюсь, – сміялася вона з моєї розгубленості.

– Не розумію… – почав я.

– То я тобі поясню. Я – хороша акторка, хоча ніхто цього не підозрює. Можу грати різні ролі… і роблю це дуже добре.

Вона знову розсміялась і вибігла з кімнати, перш ніж я її зміг зупинити.

Я знову її побачив перед тим, як піти. Вона спала в м’якому кріслі. Голосно хропіла. Я стояв, дивлячись на неї і зачаровано, і з огидою. Раптом вона прокинулася, здригнувшись. Її очі, невиразні й неживі, зустрілися з моїми.

– Мсьє Рауль, – механічно пробурмотіла вона.

– Так, Фелісіє, мені вже час іти. Зіграєш мені ще раз перед тим, як я піду?

– Я? Грати? Ви наді мною жартуєте, мсьє Раулю.

– Ти не пам’ятаєш, як грала для мене вранці?

Вона похитала головою.

– Я грала? Як може грати така бідна дівчина, як я?

Вона замовкла на якийсь час, наче замислившись, тоді кивнула до мене, щоб я ближче підійшов.

– Мсьє Раулю, у цьому будинку відбуваються дивні речі! Зі мною грають злі жарти. Переводять годинники. Так, так, я знаю, що кажу. І це все – вона.

– Хто вона?

– Та Аннетт. Та злюка. Вона знущалася наді мною за життя. А тепер, коли померла, то приходить з того світу знущатися.

Я дивився на Фелісію. Було помітно, що їй дуже страшно, такі перелякані очі.

– Вона – погана, ота. Така погана, вам кажу. Вона забирає хліб із твого рота, одяг з твого плеча, душу з твого тіла…

Фелісія раптом схопила мене.

– Мені страшно, кажу вам… страшно. Я чую її голос… не вухами… ні, не вухами. Тут, у мене в голові… – вона постукала себе по чолу. – Вона мене виживе… виживе мене повністю, і що я тоді робитиму, що від мене залишиться?

Її голос перетворився на пищання, а в погляді причаївся вираз загнаного звіра…

І раптом вона посміхнулася так мило й хитро, що це змусило мене здригнутися.

– Якщо до цього дійде, мсьє Раулю, руки в мене міцні… дуже міцні руки.

Досі я не звертав уваги на її руки. Зараз же глянув на них і мимоволі здригнувся. Скрючені масивні пальці і, як Фелісія сама сказала, дуже міцні… Не можу навіть описати того відчуття нудоти, яке мене охопило. Отакими руками її батько, мабуть, задушив її матір…

То був останній раз, коли я бачив Фелісію Болт. Одразу після цього я поїхав за кордон – до Південної Америки. Звідти повернувся через два роки після того, як її не стало. Щось читав про її життя та раптову смерть у газетах. Я почув більше подробиць цього вечора від вас, джентльмени! Фелісія 3 і Фелісія 4… цікаво… Вона була хорошою акторкою!

Раптом потяг почав скидати швидкість. Чоловік у кутку рівно сів і застебнув пальто.

– Яка у вас теорія? – запитав адвокат, нахилившись уперед.

– Важко повірити… – розпочав канонік Парфітт і зупинився.

Доктор нічого не сказав. Він, не кліпаючи, дивився на Рауля Летардо.

– «Одяг з твого плеча, душу з твого тіла», – процитував француз невимушено й підвівся. – Кажу вам, мсьє, що історія Фелісії Болт – то історія Аннетт Рейвел. Ви не знали її, джентльмени. Я знав. Вона так любила життя…

Уже тримаючи руку на дверях, готовий вискочити, він раптом повернувся і, нахилившись, постукав каноніка Парфітта у груди.

– Мсьє le docteur он там, він щойно сказав, що все це… – його рука постукала каноніка в живіт, – то лиш помешкання. Скажіть, якщо побачите злодія у своєму будинку, що робити? Застрелити, чи не так?

– Ні! – закричав канонік. – Зовсім ні… маю на увазі… не в цій країні.

Та останні слова він промовив у пустоту. Двері вагона ляснули.

Священик, адвокат і доктор сиділи там самі. Четвертий куток опустів.

Таємниця блакитної вази

Джек Гартінґтон із сумом розглядав свій змазаний удар. Стоячи біля м’яча, він озирнувся на підставку, вимірюючи відстань. Його обличчя виражало огидне презирство. Зітхнувши, чоловік витяг свою ключку й із силою двічі нею замахнувся, збивши при цьому кульбабку і жмуток трави, а потім щосили вдарив по м’ячу.

Дуже важко, коли тобі двадцять чотири роки і твоя єдина мета у житті – підвищити свою кваліфікацію в гольфі, а ти змушений присвячувати весь час та увагу заробітку на життя. П’ять з половиною із семи днів Джек був ув’язнений у так званій труні з червоного дерева у місті. Другу половину суботи та неділі віддано присвячував справжньому покликанню його життя, тож через надлишок ентузіазму він винаймав номер у маленькому готелі біля станції Стортон Гіт і прокидався щоранку о шостій, щоб попрактикуватись годину перед тим, як о 8: 46 повертатися