Читати книгу - "Маруся Чурай"

шию хлопу, пускав дівчат по світу без коси. Стріляв козуль, возив пшоно в Європу і на поташ випалював ліси. Загарбав край, неначе відумерщину, і брав за все — живе і неживе. За дим, за торг, ставщину, сухомельщину, спаснé, гребельне, з воза, рогове. Обклав податком вулики, броварні, степи, луги, левади запосів. В монастирях, обладнаних під псарні, святі ченці удержували псів. Тримав усе оружною рукою. Був кам'янішйй од своїх твердинь. Горіли села, кров лилась рікою, коли тікав степами на Волинь... А вже в Лубнах нема ні бернардина. Вода усохла в замкових ровах. І, як печаль одвічна, двоєдина, душа Раїни плаче по церквах. А там, де жив всевладний Єремія, де поросли вже дикі чагарі,— ще кам'яною щелепою змія щербатий мур чорніє на горі. Де був палац — лежать одні руїни, стирчать уламки обгорілих стін. Усе сумує смутками своїми... Душа Раїни квилить між руїн. І тільки хмари, хмари пурпурові... І при дорозі — мальви і терни... І на губах, як вічний присмак крові,— столиця Вишневенького. Лубни. Вже ледве йду. Боюся, що пристану. Лубни минули, є ще трохи дня. І, як пола подертої сутани, накрило місто чорне вороння. І знову степ. І знову даль розлога. І я мовчу. І дяк уже мовчить. Ідеш, ідеш... Дорога та й дорога. Ідеш, ідеш... Хоч би вже відпочить. Зайшли в село. І моторошно, й дивно. Ні гавкне пес, ні корби не скриплять. Хати — як скирти поночі, ні блимне. Невже так рано люди уже сплять- Двори якісь похмурі, непривітні. На все село зустріли двох жінок. Мов колодки, поцюкані в дровітні, — гіркі обличчя в борознах думок. А дяк нічого, підтягнув ременика, — ще й бадьоренько гомонить до мене, мовляв, оскільки це село Семенівка, ну, то ходімо,— каже,— до Семена. От хоч і в цю хатинку понад шляхом. — Нам,— каже,— що. Усе ж таки під дахом. А там той дах із просвітом аршинним, підперлась хата ветхими дверми, обтулена потрухлим кияшинням іще з позаминулої зими. А в хаті пустка, аж земля на споді. І кріт нарив, і піл уже сторчма. — Сідаймо,— каже,— у чужій господі. Господа є... Господаря нема. Тут од Лубен до самої Волині лежать навколо села удовині. Причілки виглядають з кропиви. А тут, як бач, немає і вдови. Тікав по трупах Єремія звідси. Та все карав, карав, карав призвідців. Рубав їм руки, вішав, розпинав, садив на палі, голови стинав. Страшний по ньому залишався слід — козацьких тіл кривавий живопліт. Усі тут гибли, винні і невинні. Лишились тільки села удовині. Та назви сіл, побільшости з імен,— бо все ж Панфил, Григорій та Семен. ...Уранці вийшли. Тиша серпанкова. І павутиння вже, мов ятері. Та на поріг наживлена підкова, та заржавіле рало у дворі. Іду. Мовчу. Не дуже нам спочилось. Вночі по хаті все ходив Семен. Чи серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен-! Мовчу. Іду. Дивлюся на дорогу. Минаю села тихі і річки. Якомусь ти своєму, певно, богу поставив, княже, ці страшні свічки. Аж ген за обрій — далі, далі, далі! — усе мені ввижаються ті палі. Над плином років, паростю ялин, жовтогарячим дивом горобин, ще й досі кості торохтять зотлілі, і на вітрах рукава лопотять, і чорні свити на козацькім тілі за воронням ніяк не одлетять... А вороння! Його вже тут — аж темно. І кряче, кряче, кряче з верховіть... А крук — самітник. Він собі окремо. Сидить і жде наступних лихоліть. І каже дяк: — Спитати б цього крука, він крук старий, набачився всього,— чи думав Байда про такого внука, що зрадить славу прадіда свого-! Чи не тому такий Ярема й лютий, ладéн цю землю трупами змостить, що кожна тут осичинка над шляхом йому про Юду листям шелестить-.. А вже й поля імлою огорнулись, Слова самі на голос навернулись! "У Полтаві на риночку Та й п'є Байда мед-горілочку. Ой п'є Байда, Байда молодецький. А назустріч Байді їде Вишневенький. — Де ти,— каже,— тут такий узявся Що мені на очі ще не попадався- Хто ти,— каже,— і якого роду, Що тебе не бачив я в Полтаві зроду- — А я Байда, Байда Вишневецький, Що мене повісив колись цар турецький. Що у Царгороді та й мене схопили, Та й за ребро гаком, гаком зачепили. У раю сидів я, дуже я занидів, Бо вже України років сто не видів. Одпусти на землю,— говорю Петрові.— Там же мої діти, чи живі-здорові- Там же мої діти в третьому коліні. Що вони там роблять тепер на Вкраїні- А Петро послухав, Та й спустив драбину, Та й спустив драбину Прямо в горобину. Як гукне ж Ярема на свої гайдуки: — Візьміть того Байду, візьміть добре в руки! Візьміть Байду, ізв'яжіте, Та й за ребро гаком, гаком зачепіте! …Ой висить Байда на риночку, Та й не день, не нічку, та й не годиночку. Каже Байда, Байда Вишневецький: — Краще б мене вішав ще раз цар турецький! Висіти на палі то іще не мука, Як тепер дивитись на такого внука!.." — Е, дівчино, я слухаю, та й бáйдуже, Що ти ж співаєш не про того Байду вже. А голосочок! То чого ж ти крилася- То все мовчиш, то я аж остовпів. Співав і я на хорах і на криласі, і знаю світський і духовний спів. Дишканти чув я, тенори, баси А ти співаєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого немає! Послухай,— каже,— дівчино з Полтави Де ти навчилась брати ці октави- — Пісні мої дівочі, не вселенські. Співаю так, не вмію по-письменськи. — А я пізнав риторики, інфими. І так скажу: душа жива не ними. Піїти пишуть солодко, під метри. Про три персони божі. А слова, слова, Марусю, видумані, мертві. Од слів таких чманіє голова. Піднаторіли наші віршописці, бодай їх муха вбрикнула в колисці,— убогі словом, мислію порочні, у тридцять літ плішиві і старі, вони складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі. Або такі, як ти оце, дівчата в сумних піснях виспівують життя. Ще Україна в слові не зачата. Дай боже їй родити це дитя! Бо те, що пишуть, то іще полова, то ще не засів для таких полів. З часів появи книги "Часослова" вже й час минув, а щось не чутно слів. Усе комусь щось пишуть на догоду та чечевиці хочуть, як Ісав. А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу-! Чи десь над книгою тією свіча у келії дрижить- Чи десь в церковному притворі у скрині кованій лежить- ...І знову шлях. Тополі та могили. Архемівка. Григорівка. Панфили. Остапівка. Карпилівка. Тишки. Так і йдемо, крізь горе навпрошки. Хтось десь в селі проторохтів гарбою. Та й знову тиша тугою бринить. А дяк говорить наче сам з собою. Іде, старенький, все щось бубонить. — Коли я в бурсі пізнавав науки, Афіни й Рим пройшла крізь мої руки. От був народ! Що римляни, що греки. На всі віки нащадкам запасли. А ми... А ми!.. Хоч би які лелеки Гомера нам в колиску принесли. Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не терзав! Але говорять: "Як руїни Трої". Про Київ так ніхто ще не сказав. Колись у давність недозриму була страшна дорога з Риму. І звався Аппіїв той шлях. Вже скільки тих віків минає, а в світі, певно, кожен знає, коли й кого там розпинали. Про це написано аннали, про це писали так і в риму, зучили вздовж і вперехрест. Але ж ота дорога з Риму якихось кілька сотень верст. А тут до самої Волині лежать ці села удовині! Хто знає, що тут відбулося- Хто