Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Ближче до обіду у двері бібліотеки постукали. Лізетт відірвала очі з книги, очікуючи хто зараз увійде.
  — Це я, баронесо, – друга, молода служниця, не та що її сюди привезла, зачинила за собою двері, опустилася в поклоні. — Вибачте, я принесла ваш обід й повинна вас попередити, що в замку гість, молодий учений і здається він збирається прийти сюди.
  — Гість, кажеш? – Лізетт задумалася. — Тоді неси обід в покої, й мене туди ж відвези. Тільки допоможи взяти ці книги із собою, а то я точно помру від нудьги, дивлячись у стелю.
  — Як бажаєте, баронеса, – служниця допомогла зібрати книги, посадила Лізетт на візок та відвезла її назад до спальні через чорний прохід бібліотеки.
  — Ну треба ж, який зручний прохід. А та служниця казала, що нас помітять, – тріумфувала баронеса.
  — Тут багато схованок, – тихенько посміхнулася молода служниця.  — Вам би сподобалося кожну з них пізнавати.
  — Гадаєш? А що… якби все було добре з ногою, я б так і зробила. Або втекла б додому! Швидше друге, ніж перше... Та от халепа, я наче у в'язниці!
Служниця зніяковіло опустила очі, допомагаючи Лізетт сісти у кріслі біля каміна.
  — А ви уявіть, що ви вдома, й тоді швидше здоров'ячко наладиться. 
  — Мій дім далеко.
  — Княжий замок допомагає вас лікувати, – служниця накрила обід на столику поруч з кріслом баронеси.
Лізетт здивовано примружила очі, взявши виделку до руки:
  — Поясни, то як замок лікує?

  — Ну як вам сказати… я не знаю, вибачте, але ходять чутки, що старий дух родового замку Вахнархських може виліковувати людей. Не всіх, звичайно, замок вибірковий у цьому плані. Але я сама була свідком, як наш господар на новорічні свята повернувся до замку поранений, але буквально на очах видужав! Навіть знахаря йому не викликали!

Поранення на новорічні свята, здається це саме той випадок, коли Міхай намагався вкрасти її зі святкового балу.
  — Якщо замок справді має цілющу силу, то чому ж він не допоможе вашій княгині народити спадкоємця? Вона ж член великої династії.
Служниця раптом притихла, але за її виразом обличчя зрозуміло, що вона має здогадки.
  — Ну, кажи вже, чого замовкла? Не думай, що я побіжу скаржитися на тебе князю, я частково перебуваю у такому ж становищі, як й ви тут – я полонянка!
  — О, ні! Ви не полонянка, ви наша...
  — Слухай, не хочеш, то не відповідай. Все одно бачу, що маєш свою думку, але боїшся говорити в слух. Причому ви всі боїтеся!
  — Баронесо, навіть стіни мають вуха. Мені не хотілося б втратити роботу, мати хворіє, а молодші брати… – на цьому вона закінчила, не доказавши до кінця.
Лізетт пообідала у повній тиші. Як закінчила, служниця прибрала тарілки й ледь чутно промовила:
  — Він її не прийняв.

Лізетт второпала, що служниця повернулася до розмови про дружину Міхая.

  — Хто він? Князь? – нахилилася до служниці нижче, щоб розібрати слова.
  — Цей замок, та й господар теж її не любить. Існує повір'я, якщо родовий замок не приймає – людині не буде життя в ньому. Багато хто жив тут, вони помирали з невідомих причин.
  — Не замок, а скринька з секретом! Гадаєш, у це вірять?
  — Так, безперечно! Вахнархці – люди особливої віри. Наші землі говорять з нами голосами предків. Та ви ж подивіться на себе, несумісні з життям рани майже зійшли, й те за кілька днів!
  — З ногою ще є труднощі, – нагадала їй Лізетт.
  — І вона пройде, ось побачите! Він вас прийняв, замок, то унікальний випадок для жінки.
  — Чому унікальний?
  — Тому, що він рідко приймає до себе жінок, найчастіше, він зводить саме їх хворобами, божевіллям або раптовою смертю. Жахливі речі тут відбувалися. Хто був тямущий, що то замок впливає на стан здоров'я, одразу ж його залишав.
  — А як же ви, служниці?
  — Ми також часто змінюємося. Я поки що тут найдовше, майже рік. Напевно тому, що мій батько працює не перший десяток років, він порається у кузні. Знаєте, пані… – служниця зам'ялася, – незабаром другий тиждень піде, як ви тут мешкаєте, й весь цей час у замку на диво спокійно… навіть княгині стало трохи легше!
  — Тільки не кажи, що моя поява вплинула на атмосферу в замку. Я до тих див відношуся скептично.
Служниця посміхнулася:
  — Певно, ви не чули місцевих легенд про вахнархські землі?
  — Ні, не вдалося пізнати. Ти вдало підмітила, я понад тиждень перебуваю на території замку, й світу не бачу! Тільки сплю, їм й лежу, та невдало драпаю. Ти перша, після князя, хто зі мною взагалі розмовляє, а не просто виконує його накази. Почуваю себе у клітці!
  — Ви одужуєте, то головне, а погода за вікном все одно зараз не для прогулянок. У Вахнархії так завше, ми звикли до примх. – Вона нахилилася до Лізетт й знову почала жебоніти. – Дарма, вони скоро зрозуміють. Просто до вас придивляються, але скоро про все зрозуміють й пожалкують, що раніше вас ігнорували.
  — Ти зараз про що? Що вони мають зрозуміти?! – нахмурила брови.

Дівчина знизала плечима.

  — І що у вас за мода у замку, говорити зі мною загадками?!
У коридорі за дверима почувся скрип мостин, служниця злякано випросталася, вихором зібрала брудний посуд на візок, відкланялася перед баронесою, обіцявши ще потеревенити, й вийшла з покоїв, залишивши гостю в розгубленості. Лізетт нічого не залишалося, як дістати зі стопки книжку й зайняти себе хоч чимось корисним.

З ранніх записів Марка фон Тишека

«День знову пролетів за книжками. Право, я помітив дивну річ – деякі книги, які я відклав учора на столі, дивним чином зникли, таке трапляється не вперше. Я припустив, що служниці прибрали їх на місце, перевірив цю теорію й не знайшов їх на полицях. Невже я знову запрацювався?! Ні, мені не здалося, що у бібліотеці хтось був до того, як я мав прийти. Примара замку?! Сміх та й годі... Я ніколи не скаржився на здоров'я та пам'ять. А якщо справді?! Дурня!