Читати книгу - "Блакитне полум'я, Тетяна Гобатюк"

Насправді, я досі вважаю, що мені пощастило і вони купилися на мою магічну унікальність. Певним чином, саме на це і робилася ставка. Проте, всеодно, якось занадто гладко все йшло. На жаль, життя навчило мене не довіряти першому враженню, тож за весь час перебування у Тінатіні я спробую не втрачати пильність за красивими словами та пейзажами. Сам Творець може знати, як тяжко було виконати цю обіцянку вже в наступні десять хвилин!

Аламея вивела мене у внутрішній двір, у якому стояла брама порталу, і повела до головного входу у замок. Про себе відмітила, що людей дійсно поменшало і окрім кількох озброєних охоронців на вулиці нікого не було. Мені стало неймовірно цікаво подивитися на пейзаж самого міста з такою поетичною назвою. Авіталь... Певно його вулиці вимощені оригінальною бруківкою, а високі дахи будинків підпирають колони в античному стилі... Принаймі у моїй голові сформувалося відсилання саме на давню Грецію, коли ми підіймалися величезними сходами, сторони яких упиралися у  кам’яні багатометрові колони з автентичним орнаментом.

Всередині головний корпус Тінатін мав ще могутніший вигляд, ніж зовні. Мармурова підлога, золоті вази, здоровецькі вікна, що простягаються від підлоги до стелі, кількаметрова кришталева люстра... Мда, такого я навіть у Бурштиновому палаці не бачила.

- Подобається? – запитала мене Аламея, коли ми вже підіймалися сходами на наступний поверх.

- Розмах вражає. – чесно відповіла я. – А чому ви самі тут не живете?

- Це місце призначене для зустрічі почетних гостей, дипломатичних делигацій та прийомів. Нам набагато комфортніше бути в близькості до Верхньої Палати – круглої зали з куполом, звідки ми щойно прийшли. Там проводяться робочі засідання, слухання народу, суди і так далі. – швидко почала пояснювати віщунка. Я нагострила слух намагалася ловити кожне її слово. – Тут же, – вона обвела рукою пишну залу, – ми селимо наших особливих гостей,  як тебе. У північному крилі – Аламея махнула рукою вправо, – розміщений корпус легіонерів, а у південному – місцевий госпіталь. Хоча, упевнена, - провидиця знову посміхнулася до мене, – ти утреш ніс усім нашим лікарям.

- А що у східному? – запитала я, згадуючи розвалини в тій частині замку.

- Там зараз ремонт. Невеликий… обвал трапився кілька місяців тому. – я помітила, що магиня трохи замнулася, підбираючи слова. Певна річ, клятва не дає їй можливості збрехати. Проте жінка швидко опанувала себе та весело продовжила. – А взагалі там Зал Слави, де зберігаються портрети наших Засновників – перших магів у своїх стихіях, а також величезна бібліотека, в якій зібрані всі відомі закляття усіх стихій. – я скептично повела бровою, проте цей жест не залишився для чаклунки непоміченим. – Так, зараз вона вже не сучасна, проте п’ять століть тому великі чаклуни та чародійки з усієї планети приїздили аби попрацювати з документами, що зберігалися у наших архівах. – закінчила свою розповідь Аламея і в її голосі ясно чулася гордість за таку легендарну спадщину.

- А чому чаклунські клани взагалі вирішили роз’їхатися? Я знайшла легенду у записах своєї бабусі, згідно якої маги інших стихі не захотіли підкорятися Прімісу. Проте, звертаючись до тих же архівів, зрозуміла, що велике розселення відбувалося уже кланами. Тож як було насправді? – ми піднялися на третій поверх і йшли відкритим коридором, з якого видно абсолютно весь внутрішній дворик, проте, щоб побачити щось за стіною, варто піднятися на четвертий чи може і п’ятий поверх.

- Частина правди є в кожній з названих тобою версій. – жінка звела руки в замок попереду себе, починаючи свою розповідь, та набула вигляду справжнього лектора. – Пріміс дійсно був достатньо гордою особистістю і вважав, що раз в його силі тримати у руках усі стихії, то це дає йому право називати себе головним. Багато хто з амбіційних магів, таких як вогняні, некроманти та погодники, були не згодні. Думаю, що ти здогадалася, які роди у наслідок стали заколотниками та, зібравши собі однодумців, покинули Тею. – вона підмигнула мені.

Звісно я зрозуміла. Всі названі клани живуть на окремих планетах.

- То що ж було далі? – я жадала продовження розповіді.

- Маги покинули Авіталь, поселившись хто де. Пройшло кілька сотень років перш ніж асиміляція зі звичайними людьми зростила цілі покоління нових чаклунів. Пращури почали помічати, що дар передається нелінійно, а від зв’язку представників двох стихій найчастіше народжувалися необдаровані діти. Тоді почалася епоха кланової замкнутості та стихійного розподілу. – ми дійшли до великих білих дверей, Аламея штовхнула їх і ми зайшли у середину. – І лише коли маги покрили всю життєпридатну частину планети, постало питання про переселення. Тоді артефактори, маги духу та алхіміки об’єдналися для створення порталів з метою освоєння інших планет. Кілька груп добровольців було розіслано для дослідження невідомих земель та побудови дверей «по ту сторону». Не всі з них повернулися... Проте три нових світи, придатних для життя виявити вдалося. Решту ти знаєш. – завершила віщунка свою розповідь, проте я, здається, її уже не слухала.

Мій погляд безповоротно прикували дюни пустелі, що виднілися крізь напів прозорі занавіски. Мов зачарована, я пройшла крізь кімнату, не помічаючи ні дорогих килимів, ні золотих статуеток, відхилила рукою білу тюль та пройшла на балкон.

- Краса! – тільки і змогла видихнути.

- Подобається? – посміхнулася поруч Аламея.

- Дуже! – чесно відповіла я.

- Тоді мені вельми приємно, що змогла тобі догодити. Це твої покої на час перебування у Тінатін. Зараз покличу служниць і вони все тут підготують. До заходу Делі далеко, тож у тебе є ще як мінімум чотири, а то і п’ять годин аби прийти в себе та поспати, якщо хочеш. Чи можливо ти чогось хочеш уже зараз? Я розпоряджусь...