Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Я кивнула, визнаючи, що вже здогадалася про це.

— Так от, — продовжив Емер, — ми, якщо можна так висловитись, народжені Елементами. Кожного з нас вони обдарували коштовністю, яка стала назавжди нашою суттю й сенсом життя.

— Саме тому ви тепер… такі… кольорові, — невпевнено озвучила я власне спостереження.

Брати переглянулися й хрипло засміялися, ніби між ними був якийсь жарт, зрозумілий лише їм.

— А кров у вас червона? — поцікавилася я раптово. Ну а що? Дивно й загадково все це, тож цікаво ж.

— Ем-м… а ти з якою метою цікавишся? — здивовано перепитав Топаз і трохи відсунувся від мене.

— Та просто… цікаво, — відповіла я й знизала плечима.

— Звичайна, — втрутився Сапір. — Ми просто отримали силу, яка змінила нас не лише зсередини, а й зовні.

— Кожен, кого обрала Велична Коштовність, змінюється, — додав Емер, трохи стенувши плечима. — Спочатку ти навіть не розумієш, що з тобою відбувається. Але з часом приймаєш цю суть.

— То хто ці Коштовності? — перепитала я з ноткою настирливості. — Ви кілька разів їх згадували, але я досі не розумію, що це за сутності.

— Радше “що”, ніж “хто”, — пояснив Топаз. — Це… емм… сила. Сутності, що охороняють наш світ, і, відчуваючи пробудження Скверни, вони обирають чотирьох Вартових. Дарують їм своє благословення й сили, аби ті могли стримувати зло.

— І ми — ці чотири Вартові, — закінчив Рубер, поглянувши мені в очі.

Я мовчала кілька секунд, намагаючись переварити почуте, а потім зібралася з духом:

— Це злиття… Воно завжди буде болісним? — тихо спитала я, відчуваючи, як усередині все стискається.

— Оу… ні, — прокашлявся Сапір, ніяково відводячи погляд убік. — Те, що з тобою сталося, не було справжнім злиттям.

— Ні? А що ж це тоді? — я зніяковіло знизала плечима.

— Швидше… поклик, — пояснив Емер, почухавши потилицю. — Ти торкнулася рубіна з нашого світу, активувавши зв’язок, якого в тому місці взагалі не мало би сформуватися. І чим довше ми залишалися в твоєму світі, тим сильнішим він ставав.

— Наче той поклик кликав нас знайти тебе, — додав Топаз, перехрестивши руки на грудях. — Якби не він, ти б і далі відчувала тільки свербіж. А вже потім рубін сам спрямував би нас до тебе, не доводячи до таких наслідків.

— Але чому ж тоді сталося все саме так? — запитала я, упритул дивлячись на них.

— А от це й найдивніше, — зітхнув Сапір. — Скверна мала прокинутися лише через два роки. За цей час ти встигла б навчитися керувати силою для боротьби з нею.

— Так, зазвичай пів року йде на опанування кожного Елемента, — долучився Емер. — Цього було вдосталь попереднього разу.

— Але поки ми були в твоєму світі, вона прокинулась раніше, — промовив Рубер, схрещуючи руки. — І тепер у нас менше часу, ніж ми сподівалися. Набагато менше.

— Я б сказав, що його немає… ауч, — скривився Емер, коли Сапір штовхнув його по спині. — Чого битися? Кажу, як є.

— Тобі б тільки страшилки розповідати, — пробурмотів Топаз, потім обернувся до мене. — Не слухай його драматизму. Час ще є, але так, його набагато менше, ніж планувалося.

— Суть у тому, — втрутився Рубер, — що нам треба діяти якомога швидше. Скверна — це не жарт. Якщо вона прокинулась раніше, то вже щось пішло не так. І ми маємо це з’ясувати та бути готовими.

— Пів року на кожен Елемент, — задумливо повторила я слова Емера, почуваючись так, ніби моя голова ось-ось вибухне від кількості нової інформації. — І як це має виглядати? Я… Я маю тренуватися? Чи що?

— Почнемо з того, — озвався Рубер, — що тобі треба відпочити ти мало не померла, а сьогодні тебе вже накрила купа одкровень.

Я поволі підвелася зі стільця, силкуючись не видати свого хвилювання. Я й справді хотіла впасти на ліжко та лежати під ковдрою доти, доки не прокинуся. Здавалося, ніби кожен мій рух відлунюється у цих великих стінах, а чотири пари очей проводжають мене уважними поглядами.

— І стосовно твого питання, — додав Рубер, коли я вже зібралася виходити. — Ти обов’язково повернешся. Елементи самі відправлять тебе назад, щойно Скверна буде переможена й знову впаде в сплячку. Але доки це не станеться, вони всіма силами триматимуть тебе тут. Адже, повернувшись зараз, ти вже знаєш, що буде…

— Ти знову почав залякування! — перебив його Сапір, помітно дратуючись. Він узяв мене під лікоть, скеровуючи до дверей. — Не слухай його, все буде добре. Ти тут не назавжди. Але без твоєї допомоги наш світ загине, як би ми не хотіли його врятувати — без тебе не можемо.

Я мовчки йшла коридором, залишивши позаду розмову з братами й купу питань, які ще хотіла поставити. Сапір, ніби відчуваючи мій внутрішній розгублений стан, подивився на мене з легким смутком.

— Я згоден, що це виглядає як божевілля, — тихо озвався він, коли ми завернули за ріг. — Але так улаштований наш світ, і для нас це звично. Я хочу, щоб ти спробувала прийняти цю реальність, якою б шаленою вона тобі не здавалася. І благаю допомогти нам. Інакше ми приречені.

— Я… я не знаю, що тобі відповісти, — відчула, як мені перехоплює подих. — Це для мене занадто, пробач…