Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

Заспокоївши чоловіка, Пуаро почав ставити свої запитання. Спочатку він спитав ім’я та адресу Мішеля, його досвід роботи та як довго він працює на цьому маршруті. Він уже знав цю інформацію, але рутинні запитання допомогли чоловікові розслабитися.

— А тепер, — продовжував Пуаро, — повернімося до подій минулої ночі. Коли містер Ретчетт пішов спати?

— Майже одразу після вечері, мсьє. Ще до того, як ми виїхали з Белграда. Так само, як і попередньої ночі. Він сказав мені приготувати постіль, поки він вечеряв, я так і зробив.

— А після цього хтось заходив у його купе?

— Його камердинер, мсьє, і молодий американець, його секретар.

— Хтось іще?

— Ні, мсьє, я цього не знаю.

— Добре. І це востаннє ви його бачили чи чули?

— Ні, мсьє. Ви забули, десь за двадцять перша він подзвонив у дзвінок — незабаром після того, як ми зупинилися.

— Що сталося?

— Я постукав у двері, але він крикнув, що це випадково.

— Англійською чи французькою?

— Французькою.

— Що конкретно він сказав?

— Ce n’est rien. Je me suis trompé[48].

— Абсолютно правильно, — сказав Пуаро. — Це те, що я чув. І тоді ви пішли?

— Так, мсьє.

— Ви повернулися на своє місце?

— Ні, мсьє, спершу я пішов відповісти на інший дзвінок, який тільки-но задзвонив.

— А тепер, Мішелю, я поставлю вам важливе запитання. Де ви були о чверть по першій?

— Я, мсьє? На своєму маленькому сидінні в кінці вагона.

— Ви впевнені?

— Mais oui[49]… Принаймні…

— Так?

— Я пішов у сусідній вагон, у афінський, поговорити з моїм колегою. Ми говорили про сніг. Це було відразу після першої години. Я не можу сказати точно, коли саме.

— А коли ви повернулися?

— Один із дзвоників у моєму вагоні закалатав, мсьє, пам’ятаю, я вже говорив вам. Це була американська леді. Вона дзвонила кілька разів.

— Я пам’ятаю, — сказав Пуаро. — А після цього?

— Після цього, мсьє? Я відповів на ваш дзвінок і приніс вам мінеральну воду. Потім, приблизно через півгодини, я розстелив постіль в одному з інших купе — молодому американцеві, секретарю мсьє Ретчетта.

— Макквін був сам, коли ви пішли, щоб розстелити йому постіль?

— З ним був англійський полковник із купе № 15. Вони сиділи й розмовляли.

— Що зробив полковник, коли він залишив мсьє Макквіна?

— Він повернувся до свого купе.

— Номер 15 — це досить близько до вашого місця, чи не так?

— Так, це друге купе від кінця коридору.

— Його ліжко вже було постелене?

— Так, мсьє. Я зробив це, поки він вечеряв.

— Коли це було?

— Мсьє, я не можу точно вам сказати. Не пізніше ніж о другій годині, звичайно.

— А після цього?

— Після цього, мсьє, я до ранку сидів на своєму місці.

— Ви більше не ходили в афінський вагон?

— Ні, мсьє.

— Можливо, ви спали?

— Ні, мсьє. Зупинка потяга не дала мені задрімати, як зазвичай.

— Ви бачили пасажирів, що ходили коридором?

Чоловік задумався.

— Думаю, одна леді пішла в туалет у кінці вагона.

— Яка саме леді?

— Я не знаю, мсьє. Це було далеко по коридору, а вона стояла спиною до мене. На ній було червоне кімоно з драконами.

Пуаро кивнув.

— А після цього?

— Нічого, мсьє, аж до ранку.

— Ви впевнені?

— А, вибачте, ви ж самі відчинили двері й на секунду виглянули.

— Добре, мій друже, — сказав Пуаро. — Мені стало цікаво, чи ви це згадаєте. До речі, я прокинувся від того, що щось важке гупнуло до моїх дверей. Ви не знаєте, що це могло б бути?

Чоловік витріщився на нього.

— Нічого не було, мсьє. Нічого, я впевнений у цьому.

— Значить, це був cauchemar[50], — філософськи сказав Пуаро.

— Хіба що, — сказав мсьє Бук, — ви чули щось із сусіднього купе.

Пуаро не звернув уваги на це припущення. Можливо, він не хотів цього робити в присутності провідника.

— А тепер підійдімо до цієї проблеми з іншого боку, — сказав він. — Припустимо, що минулого вечора вбивця сів у потяг. Абсолютно очевидно, що він не міг його залишити після вчинення злочину…

П’єр Мішель похитав головою.

— Але він і не може десь ховатися?

— Усе добре обшукали, — сказав мсьє Бук. — Друже, відкиньте цю ідею.

— Крім того, — сказав Мішель, — ніхто не міг потрапити в спальний вагон так, щоб я цього не помітив.

— Коли була остання зупинка?

— Віньківці.

— О котрій годині це було?

— Ми повинні були виїхати звідти о 11.58. Але через погоду ми спізнилися на двадцять хвилин.

— Сюди міг хтось прийти з інших вагонів потяга?

— Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними і спальними вагонами блокуються.

— А ви самі виходили з потяга у Віньківцях?

— Так, мсьє. Я, як звичайно, спустився на платформу і стояв поруч зі сходинками на потяг. Інші провідники зробили те ж саме.

— А як же передні двері? Ті, що біля вагона-ресторану?

— Вони завжди замкнені зсередини.

— Зараз вони не замкнені.

Чоловік видавався здивованим, потім його обличчя просяяло.

— Безсумнівно, один із пасажирів відчинив їх, щоб подивитися на снігопад.

— Мабуть, — сказав Пуаро.

Хвилину чи дві він задумливо стукав пальцями по столу.

— Мсьє не звинувачує мене? — несміливо запитав чоловік.

Пуаро по-доброму йому всміхнувся.

— Друже, вам не пощастило, — сказав він. — А! Ще один момент, поки я не забув. Ви сказали, коли стукали в двері містера Ретчетта, пролунав ще один дзвінок. Я теж його чув. Хто це був?

— Це був дзвінок від княгині Драґомірової. Вона хотіла, щоб я покликав її покоївку.

— І ви покликали?

— Так, мсьє.

Пуаро вдумливо вивчав план, що лежав перед ним. Потім він схилив голову.

— Це все, — сказав він, — наразі.

— Дякую вам, мсьє.

Чоловік піднявся. Він подивився на мсьє Бука.

— Не терзайте себе, — лагідно сказав він.