Читати книгу - "Числа Харона"

Відчув голод, але не настільки дошкульний, аби це могло втишити розгніваний голос, який повсякчас докоряв: «Чому ти не повідомив її, що вирішив узятися за цю справу? А може, вона поїхала? У тебе що, забагато грошей, аби розтринькувати їх на весняні мандрівки Львівщиною?!».

До вагону ввійшов кондуктор і прокомпостував квитки. Селянка озвалася українською, запитуючи, чи далеко ще до Ходорова. Попельський зрадів, почувши, що вони прибувають туди за чверть години. Саме в цьому містечку він мав пересадку до Пукова. Дивлячись на українку з кошиком, повним великодніх страв, Едвард поринув у роздуми: невже цьогоріч римо-католицький Великдень припадає на ту саму неділю, що й греко-католицька Паска? Розкрив записника, силкуючись пригадати собі алгоритм, завдяки якому можна було обчислити дату Великодня за юліанським календарем.

Але навіть це не заспокоїло невидимого критика. «Ти закохався в що гарненьку жидівочку? — кепкував голос. — І чим збираєшся її завоювати? Чим хочеш підкорити? Кухлем пива, яким почастуєш Ренату, заставивши перед тим у ломбарді свої запонки? Глянь на себе, на кого ти схожий, вилинялий сатире! Подивися на свої порепані черевики, на пошарпані манжети, витерті рукави піджака!».

Потяг проминув село Отинію, озерце за ним, і повільно в’їхав до Ходорова. Попельський чемно попрощався зі студентом, пропустив уперед українську селянку і крізь темні окуляри почав роздивлятися сонне містечко. Такий типовий краєвид був йому добре знайомий: невеличкі, кособокі хатки, пожежне депо, бароковий костелик і маківка церкви, хмари куряви, жиди в ярмулках і лапсердаках, собаки, які тинялися попід хатами й ставали передніми лапами на низенькі підвіконня.

Давно знайомий пейзаж теж не втишив внутрішнього критика: «Ну, і що ти робитимеш понад дві години до від’їзду потяга до Пукова? Волочитимешся брудними запилюженими вуличками, чи, може, підеш до кнайпи й витрусиш кілька грошів на чай і присохлу булку?!».

Потяг загальмував, Попельський вистрибнув з нього разом з кількома пасажирами й опинився на пероні, вимощеному нерівними плитами. Закурив сигарету.

«Ну, то що ти тепер робитимеш?» — не вгавав кепкувальник.

— Я знаю, що зроблю, ти, тварюко! — тихо відказав Попельський своєму внутрішньому співрозмовникові й радісно всміхнувся.

Під інформаційним табло посеред перону стояла струнка, зграбна жінка із чорним лискучим волоссям.

Саме її збирався нині відвідати Попельський. «Ну, і чого ти чекаєш, ловеласе? — докучав набридливий ворог. — Що вона впаде тобі в обійми?! Та вона тебе зараз прожене: «Геть звідси!», — ось, що ти почуєш!».

Рената Шперлінг теж помітила Попельського й пополотніла. Поставила саквояж на брудний перон.

— Повертайтеся до Львова! Ви мені більше не потрібні! — вигукнула вона.

Внутрішній голос вдоволено захихотів, але Попельський не звернув на нього уваги.

Він ніколи не відзначався особливою рішучістю в завоюванні жінок. Його знуджували флірт, залицяння, багатозначні фрази, виціловування ручок, любовні листики й букетики. Аналітичний розум Попельського не терпів безкінечних роздумів про те, чи який-небудь жест, слово, посмішка чи ще щось подібне, обіцяють незабутню ніч. Не розумів також деяких своїх товаришів, котрі залицялися до жінок просто через спортивний інтерес, порівнюючи себе з мисливцями, що через надмір адреналіну прагнуть затягнути свою здобич до ліжка. Тому Едвард віддавав перевагу швидким перемогам або платному коханню. Перше з роками траплялося чимраз рідше, друге, через відсутність грошей ставало дедалі менш естетичним. Відсутність зацікавлення з боку жінок негайно його знеохочувала. Попельський не був типом впертого завойовника жіночих сердець.

Хіба що цією жінкою була Рената Шперлінг.

Едвард відразу ж забув про її непривітність і про набридливий внутрішній голос, замість цього він сипав дотепами й поступово долав холодність Ренати, аж доки та не погодилася випити з ним чаю в поблизькій кнайпі.

Вони були єдиними клієнтами в чистенькому, скромному заїзді, де їм принесли ріденький чай і глюден, тобто мигдалевий пиріг із фруктами.

— Скажіть-но мені, панно Ренато, — Попельському нарешті набридло безугаву жартувати й він перейшов до справи, — чому ви більше не хочете, аби я займався вашим проханням?

— Пробачте мою поведінку на вокзалі, — дівчина піднесла склянку до вуст і не дивилася на Попельського. — Я посміла накричати на вас! Мені так прикро...

— Нічого, — посміхнувся той. — На такого волоцюгу, як я, варто часом нагримати. Бо ще запишаюся, чого доброго...

— Я віддам вам гроші за дорогу, — Рената не посміхнулася у відповідь. — Будь ласка, повертайтеся до Львова...

— Поїду, якщо дізнаюся, чому ви вирішили відмовитися від моїх послуг...

Він замовк і дивився на Ренату, доки та не відвела очей від попільнички й не глянула на нього.

— Ви пробудили в мені багато сподівань, — повторив Попельський, усміхаючись. — Невже ви думаєте, що тепер я скажу: ну, що ж, бувайте? Е ні, я так легко не здаюся!

— Це вже неважливо, бо я покинула роботу в Страшні, — тихо мовила Рената, боязко позираючи на офіціантку, яка, мабуть, була водночас власницею кнайпи й зараз явно дослухалася до розмови.

— То куди ж ви зараз їдете? Не до Страшна?

— Я була у Львові, щоб винайшли спільно з кимось кімнату. Довго не могла нічого підшукати. Я майже нікого там не знаю, мої гімназичні подруги повиходили заміж, і мені незручно їх турбувати... А тепер їду до Стратила по свої речі.

— Тим більше я не покину цієї справи, — Попельський забув про маску ловеласа й стиснув кулаки. — Це моя провина! Я відмовився, а граф, певне, знову до вас чіплявся, і ви мусили поїхати геть зі Стратина! Отакої! Гарно ж я вам прислужився! Не потрібні мені жодні гроші! — він підвищив голос. — Жодні! О ні, люба Ренато, я так легко не здаюся! Відшукаю графиню, і вона знову візьме вас на роботу!

— Благаю, говоріть тихіше, — прошепотіла Рената й несміливо торкнулася його долоні. — Я знаю, що ви з усім впораєтеся! Ви дуже мужній! Та пес Hercules contra plures[22]! Граф Бекерський, — вона шепотіла так тихо, що Попельський із приємністю перехилився через стіл, наблизивши вухо до її повних вуст, — граф Бекерський — це садист і дегенерат, оточений зарізяками, якимись підозрілими росіянами, котрі за його наказом вчинять найгіршу підлоту! Я поверну