Читати книгу - "Чотири сезони"

А тепер ви запитуєте себе, чи все це вийшло так тому, що Енді розказав Байрону Гедлі, як заощадити на податках зі спадщини, яка снігом звалилася тому на голову. Відповідь — «так»… і «ні». Що сталося далі, ви, напевно, і самі можете здогадатися.

По Шоушенку поповзли чутки, що в тюрмі є власний ручний фінансовий геній. Уже наприкінці весни — на початку літа п’ятдесятого року Енді створив два трастові фонди для наглядачів, що хотіли забезпечити вищу освіту своїм дітлахам, консультував кількох інших, які хотіли трохи пограти на біржі (і, як потім виявилося, дуже вигідно зіграли, так вигідно, що один із них через два роки завчасно пішов на пенсію). І хай мені грець, якщо він не консультував самого начальника, старого Джорджа-Лимонні Губки-Дунехі, про те, як краще обійти всі ризики й заплатити поменше податків. Це було перед тим, як Дунехі з тріском виперли. Думаю, він уже вимріяв собі ті мільйони, які заробить із продажу книжки. У квітні п’ятдесят першого Енді заповнював податкові декларації для половини вертухаїв Шоушенку, а вже п’ятдесят другого — майже для всіх. Платили йому найціннішою в тюрмі монетою — добрим ставленням.

Згодом, коли посаду начальника тюрми обійняв Ґреґ Стаммас, Енді ще більше піднявся. Але розказати вам точно, у деталях, як саме це відбувалося, я б не зміг, хіба що навздогад. Дещо я знаю точно, а про інше можу лише здогадуватися. Я знаю, що є в’язні, які мають різноманітні привілеї, — радіоприймачі в камерах, на відвідини до них можуть приходити коли завгодно, і всяке таке. І є люди на волі, які платять за те, щоб у цих в’язнів були всі ті привілеї. Таких людей у тюрязі називають ангелами. Коли раптом якогось пацана відмазують від роботи в майстерні номерних знаків у суботу до обіду, ти точно знаєш, що якийсь ангел викашляв трохи бабла, щоб це сталося. Зазвичай усе відбувалося так: ангел давав на лапу якомусь вертухаю середньої ланки, а той уже підмазував вище й нижче по адміністративній драбині.

А потім був ще автосервіс зі знижками, який «поховав» начальника Дунехі. На якийсь час він заліг на дно, а потім, десь наприкінці п’ятдесятих, вигулькнув із новою силою. І деякі підрядники, які працювали в тюрмі, час від часу башляли начальству, я в цьому впевнений. Те саме майже точняк було з компаніями, чиє обладнання купили й поставили у пральні, майстерні номерних знаків і заводі для подрібнення руди, який побудували тисяча дев’ятсот шістдесят третього.

А ще наприкінці шістдесятих тут процвітала торгівля «колесами», і на цьому хтось із адміністрації добряче нагрів руку. Усі ці струмочки зливалися в чималу річку протиправного прибутку. То була не те щоб гора нелегальних баксів, які курсують у реально великих тюрмах: у «Аттиці» чи Сен-Квентині, приміром, — але й не мізер. І з часом ці гроші самі по собі стають проблемою. Їх не можна просто запхати в гаманець, а потім висипати жменю пожмаканих двадцяток і засалених десяток, коли хочеш зробити собі на задньому дворі басейн чи прибудувати до будинку флігель. Коли доходиш певної межі, то треба пояснювати, звідкіля в тебе бабоси… а якщо твоє пояснення когось не переконає, то рано чи пізно сам дістанеш номерок.

Отож, виникла потреба в послугах Енді. Його забрали з пральні й посадили в бібліотеці, але якщо глянути на це діло під іншим кутом, то з пральні його не забирали ніколи. Просто замість брудних простирадл змусили відмивати брудні гроші. Він переводив їх в акції, облігації, вільні від податків муніципальні облігації й усе таке.

Десь років через десять після того вирішального дня на даху майстерні він розказав мені, що не відчував за собою жодної провини й докори сумління гризли його мало. Аферисти провертали б свої оборудки що з ним, що без нього. А він не просив, щоб його саджали в Шоушенк, вів далі Енді. Він був чесним чоловіком, жертвою, якій колосально не поталанило в житті, а не місіонером і не добродійником.

— До того ж, Реде, — пояснював він мені з тією своєю напівусмішечкою, — те, що я роблю тут, не надто вже й відрізняється від того, що я робив на волі. Скажу тобі одну цинічну аксіому: обсяг експертної фінансової допомоги, яка потрібна індивіду чи компанії, прямо пропорційний тому, скількох людей цей індивід чи компанія намахують.

Люди, які заправляють усім у цих застінках, — переважно тупі брутальні чудовиська. Люди, які заправляють усім у вільному світі, теж брутальні й чудовиська, однак вони не такі вже й тупі, бо стандарти компетентності там трохи вищі. Ненабагато, але вищі.

— Але «колеса», — заперечив я. — Не хочу вказувати тобі, що робити, але мене вони нервують. Барбітура, стимулянти, заспокійливі, нембутал… а тепер ще і якась «четверта фаза» з’явилася. Я не фанат цього всього. І ніколи не був.

— Так, — погодився Енді. — Мені «колеса» теж не подобаються. І ніколи не подобались. Але так само й цигарки та випивка не вставляють. Я не штовхаю «колеса». І не проношу їх сюди, і не продаю, коли принесуть. Це роблять вертухаї.

— Але ж…

— Так, я розумію, що межа тут дуже тонка. Усе зводиться до того, Реде, що деякі люди взагалі відмовляються бруднити руки. Це зветься святістю, і голуби сідають тобі на плечі й обсирають тобі сорочку. Інша крайність — купатися в грязюці й хапатися за все, що може принести тобі клятий долар, — за зброю, «фінки», герич, ще якусь чортівню. До тебе колись підходили у дворі з договірняками?

Я кивнув. За минулі роки таке багато разів було. Зрештою я той, хто все дістає. І вони вирішують — раз ти можеш дістати їм акумулятор для транзисторного радіоприймача, блок «лакі страйку» чи сірникову коробку травки, то і з тим, хто продасть ножа, звести можеш.

— Авжеж, підходили, — сам відповів на своє запитання Енді. — Але ти такого не робиш. Бо такі люди, як ми, Реде, знають, що є ще третій варіант. Альтернатива лицемірній квакерській чистоті чи купанню в бруді та слизі. Це альтернатива, яку вибирають дорослі люди по всьому світі. Балансуєш між тим, щоб брести через баюру, і тим, яку вигоду з цього матимеш. Вибираєш