Читати книгу - "Чорнильна смерть"

«Старий йолоп, — думав Феноліо. — Ох, боги слів, поверніть мені їх нарешті, щоб я мав змогу викинути цього клятого телепня зі свого сюжету!»

Він хотів відповісти Орфеєві, як годиться, але його язик не вперше не знаходив потрібних слів, а хлопець нетерпляче тягнув його з собою.

Засмучена Омбра

Придворні називали мене щасливим принцом, і я таки був щасливий, якщо задоволення означає щастя. Отак я жив і вмер. А тепер, оскільки я мертвий, вони піднесли мене так високо, що я можу бачити всю огидність і злидні свого міста.

Навіть якби замість серця я мав камінь, я б міг тільки плакати.

Оскар Вайлд. Щасливий принц

Фарид розповідав Меґі, як важко тепер потрапити до Омбри, і вона переказала Мо кожне його слово:

— Вартові — вже не ті невинні йолопи, які стовбичили там раніше. Коли тебе запитають, чого тобі треба в Омбрі, добре подумай, що казати. Хоч би що вони вимагали, будь смиренний і покірний. Щонайменше вони обшукають тебе. Інколи декому щастить, і вони просто моргнуть: проходь!

Їм не пощастило. Вартові зупинили їх, і Меґі воліла б стримати батька, коли один солдат кивнув йому, щоб він спішився, і суворо звелів показати взірець його мистецтва. Поки вартовий розглядав книжку, яку Мо зшив з материних малюнків, Меґі, сповнена страху, запитувала себе, чи не бачила вона це обличчя під потьмянілим шоломом ще в Сутінковому замку і чи не знайдуть ножа, захованого в поясі Мо. За самий тільки ніж вони можуть убити його. Ніхто в Омбрі, крім окупантів, не мав права на зброю, але Батист пошив пояс так вправно, що навіть недовірливі руки вартових не намацали нічого підозрілого.

Меґі раділа, що Мо має з собою ніж, коли вони проїхали крізь окуту залізом міську браму, повз списи варти, і потрапили в місто, яке належало тепер Змієголову.

Меґі не була в Омбрі, відколи разом із Вогнеруким подалася до таємного табору шпільманів. Здавалося, ніби минула ціла вічність відтоді, як вона бігла вуличками з Резиним листом у руці, який сповіщав, що Мортола вистрелила в батька. Вона на мить притулилась обличчям до спини Мо, щаслива, що він знову поряд із нею, живий і цілий, і що вона нарешті зможе показати йому те, про що так багато розповідала: Бальбулюсову майстерню і книжки Тлустого князя. На одну неоціненну мить вона забула про страх, і, здавалося, Чорнильний світ належить тільки йому та їй.

Омбра подобалася Мо. Меґі бачила це на його обличчі, помічала, як він озирався і щоразу стримував вуздою коня, щоб глянути вздовж кожної поперечної вулички. Дарма що слідів окупантів годі було недобачити, про колишню Омбру нагадували башти, колони й арки, вирізьблені руками каменотесів. Їхнє мистецтво годі було стерти, а їхні витвори, розбиті, вартували б не більше, ніж камінь під ногами. Отож під вікнами і балконами Омбри й далі цвіли кам’яні квіти, навколо колон і карнизів зміївся плющ, а обличчя на жовтих піщаникових стінах висолоплювали язики з ґротескно викривлених пащ і плакали кам’яними сльозами.

Лише герби Тлустого князя всюди були розбиті, а левів можна було впізнати тільки за рештками гриви.

— Ота вуличка праворуч веде на ринкову площу! — прошепотіла Меґі Мо, і він кивнув головою, мов сновида. Можливо, їдучи верхи, він чув слова, які колись описали йому все, що він бачив тепер навколо. Меґі чула про Чорнильний світ тільки від матері, а Мо таки прочитав книжку Феноліо, і то безліч разів, коли намагався знайти Резу поміж рядків.

— Це так, як ти уявляв собі? — запитала тихо донька.

— Так, — прошепотів Мо у відповідь. — І так, і ні.

На ринковій площі товклися люди, немов у Омбрі й далі панував лагідний Тлустий князь, але тепер серед них навряд чи можна було побачити чоловіків, хоча один жонглер і далі дивував публіку. Так, свояк Змієголова дозволяв шпільманам заходити до міста. А втім, люди шепотілися, що зайти могли тільки ті, хто був готовий шпигувати для Миршавця.

Мо повернув коня до гурту дітей неподалік. Дітей в Омбрі було багато, дарма що їхні батьки загинули.

Меґі побачила смолоскип, що крутився над малими голівками, два, три, чотири смолоскипи та іскри, що повільно гаснули в холодному повітрі. «Фарид?» — подумала Меґі, хоча знала, що він після смерті Вогнерукого вже не виступає, але Мо похапцем насунув каптур на голову, і тоді й вона побачила намащене олією обличчя та вічну усмішку.

Ворон.

Меґі шкрябнула пальцем по плащеві Мо, але батько їхав далі, наче там не стояв чоловік, що одного разу вже зрадив його. Ворон знав про таємний табір, і за це поплатилися життям кільканадцять шпільманів, і навіть Мо мало не став однією з жертв. Кожен в Омбрі знав, що Ворон — частий гість у Сутінковому замку, що свою зраду він доручив посріблити самому Свистунові й тісно заприязнився з Миршавцем, — і все-таки ось він, стоїть, посміхаючись, на ринковій площі Омбри, нарешті знову без конкурентів, відколи Вогнерукий загинув, а Фарид утратив бажання вивергати вогонь. Атож, Омбра мала нового господаря. І для Меґі ніщо не свідчило про це так виразно, як схоже на маску усміхнене Воронове обличчя. Отже, алхіміки Змієголова таки навчили його чогось про вогонь, бо він грався з темним вогнем, підступним і вбивчим, мов порошок, яким він приборкував його, коли той не слухався його інакше. Здоровань розповідав Меґі, що дим від цього вогню затуманює розум, а отже, запаморочує Воронових глядачів, навіває їм думку, мовляв, бачать найвидатнішого вогнедува.

Чи правду він казав, а чи ні, діти Омбри плескали в долоні, дарма що смолоскипи й наполовину не підлітали так високо, як у Вогнерукого або Фарида, бо розвага давала змогу забути на мить про сумних матерів і роботу, яка чекала вдома.

— Мо, будь ласка! — Меґі швидко відвернула обличчя, коли Ворон глянув у її бік. — Повертаймо назад! А що, як він упізнав тебе?

Адже браму тоді зачинять і їх ловитимуть на вулицях, мов пацюків!

Та Мо лише майже непомітно хитнув головою, коли стримав свого коня за ярмарковою яткою.

— Не бійся. Ворон надто переймається тим, щоб не попалити вогнем своє гарненьке личко! — шепнув він Меґі. — Проте спішімося, так ми привернемо менше уваги.

Кінь сполошився, коли Мо повів його крізь юрбу, тож Мо тихенько заспокоїв його. Меґі побачила між ятками ще одного жонглера, що колись супроводив