Читати книгу - "Історик"

ще горіла. Я ввійшов у світло від його лампи й попрямував до свого будинку, як раптом світло згасло буквально під моїми ногами. Це сталося миттєво, і страх накрив мне з голови до ніг. Коли я вийшов на світлу пляму на тротуарі, в моїй голові було повно думок, але наступної миті я наче прикипів до місця. Майже одночасно я зрозумів дві дивні речі. Одна полягала в тому, що я ніколи раніше не бачив цього світла на тротуарі між двома готичними будинками університету, хоча ходив цією дорогою вже тисячу разів. Я ніколи раніше не бачив світла, тому що його було важко помітити. Зараз його було добре видно, тому що всі вуличні ліхтарі раптово згасли. Я стояв сам на вулиці, і єдиним звуком був мій останній крок. За винятком променів світла з кабінету, де ми щойно розмовляли, на вулиці було темно.

Мій другий здогад, якщо, звичайно, він був другим, налетів на мене й немов паралізував, коли я зупинився. Я кажу «налетів», тому що саме так я все це побачив — не подумав і не відчув. Тієї миті, коли я завмер на стежці, м’яке світло з вікна кабінету мого куратора згасло. Можливо, ти подумаєш, що в цьому нема нічого дивного, робочий день закінчився, і професор, який останнім залишав будинок, вимкнув світло, після чого на вулиці стало темно, бо згасли вуличні ліхтарі. Але ефект був не схожий на щось подібне. У мене не було такого відчуття, що вимкнули звичайну лампу на столі. Ні, я відчув, наче щось пролетіло перед вікном за мною, перекривши таким чином джерело світла. Після чого на вулиці стало зовсім темно.

Якийсь час я стояв, важко дихаючи. Наляканий, незграбний, я повернувся й побачив темні вікна — їх не було видно з темної вулиці. Піддавшись інстинкту, я побіг до них. Двері, через які я вийшов, були замкнені. Ніщо не освітлювало фасад будинку. У таку пізню годину двері, можливо, замикалися за кожним, хто виходив, це було звичайно і нормально. Я стояв там у нерішучості й уже думав побігти до інших дверей, як раптом знову засвітилися вуличні ліхтарі, і мені одразу стало соромно. Тих двох студентів, які вийшли за мною, не було видно. Можливо, вони пішли іншою дорогою, подумав я.

І вже інша група студентів, сміючись, проходила повз мене, вулиця вже не була порожньою. А що, коли Россі вийде за хвилину, як він і має зробити, після того як погасить світло й замкне двері свого кабінету? Якщо він побачить, що я чекаю його тут? Він же сказав, що не хоче більше обговорювати зі мною цю тему! Як же я поясню йому мої страхи тут, на сходах, коли він закрив цю тему і, можливо, всі подібні теми? Мені стало соромно, я повернувся й поспішив додому, перш ніж професор міг мене наздогнати. Удома я залишив конверт нерозкритим у портфелі і проспав цілу ніч, хоча й неспокійно.

Наступні два дні я був заклопотаний і не дозволяв собі подивитись на документи Россі (до речі, я рішуче викинув з голови всі езотеричні докази). Проте я був здивований, коли наступного дня пізно ввечері один з моїх однокурсників зупинив мене в бібліотеці.

— Ти чув про Россі? — запитав він, схопивши мене за руку, коли я проходив повз нього. — Паоло, зачекай! — так, ти правильно здогадалася, це був Массімо. Він був великий і галасливий навіть у студентські роки, галасливіший, напевно, ніж зараз. Я схопив його за руку.

— Россі!? Що? Що з ним!?

— Він щез. Зник. Поліція обшукує його кабінет.

Я побіг до будинку, що зараз здавався звичайним. Усередині було темно, тому що сонце вже сідало, студенти виходили з аудиторій. На другому поверсі, напроти кабінету Россі, поліцейський розмовляв із деканом факультету й ще з кількома людьми, яких я жодного разу не бачив. Коли я підійшов, двоє чоловіків у темних костюмах виходили з кабінету професора, щільно зачинили за собою двері й почали спускатися сходами до аудиторій. Я проштовхався й запитав у поліцейського:

— Де професор Россі? Що з ним трапилось?

— Ви знаєте його? — запитав поліцейський, підводячи очі від записної книжки.

— Я його аспірант, я був тут два дні тому. Хто сказав, що він зник?

Декан факультету підійшов до мене й потис руку.

— Що ви можете сказати? Сьогодні вдень зателефонувала його економка й повідомила, що він уже дві ночі не був удома, не прийшов ні на обід, ні на сніданок. Вона запевнила, що раніше він так не робив. Сьогодні вдень він пропустив збори на факультеті і навіть не перетелефонував. Раніше він так теж ніколи не робив. Зайшов студент і сказав, що вони з Россі домовлялися про зустріч, але в призначену годину кабінет був замкнений, а професор так і не з’явився. Сьогодні він не був присутній на лекції, тож нарешті сьогодні я відчинив його кабінет.

— Він був там? — я намагався не хвилюватись.

— Ні.

Я пішов до дверей його кабінету, але поліцейський зупинив мене, схопивши за руку.

— Не так швидко, — сказав він. — Ви сказали, що були тут два дні тому?

— Так.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Приблизно о восьмій тридцять.

— Ви бачили тут ще кого-небудь у той час?

Я замислився.

— Так, двох студентів з нашого факультету, Бертранда й Еліаса, по-моєму, вони проходили повз кабінет. Я вийшов разом із ними.

— Гаразд, перевір це, — сказав поліцейський одному з колег. — Ви помітили щось незвичайне в поведінці професора?

Що я міг на це відповісти? Так, він розповів мені про те, що вампіри насправді існують, що граф Дракула ходить серед нас, що я, мабуть, успадкував прокляття у вигляді його дослідження і що я бачив, як світло його лампи затулило щось гігантське…

— Ні, — сказав я. — Ми до восьмої тридцять говорили про мою дисертацію.

— Ви пішли разом?

— Ні, я пішов перший, він провів мене до дверей, а потім повернувся у свій кабінет.

— Ви бачили щось або когось підозрілого біля будинку, коли вийшли? Може, ви чули щось?

Я знову вагався.

— Ні, нічого. Хіба що на вулиці було дуже темно, бо згасли вуличні ліхтарі.

— Так, нас про це повідомили. Але ви не чули нічого незвичайного чи, може, бачили щось?

— Ні.

— Ви останній, хто бачив професора Россі, — наполягав поліцейський. — Подумайте краще. Коли ви були з ним, він говорив або робив щось дивне? Він казав про депресію, самогубство або щось подібне? Може, говорив про те, що хоче поїхати кудись, вирушити