Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Марічці здалося, що от зараз під землею сила-силенна черви тільки й чекає, доки розлетяться горобці, щоб разом вилізти на поверхню…

Мала знову тікала до села, ніби за нею хтось женеться.

Казка про вовкулаків

Вечір видався теплий. Може, через те біля Лисої криниці зібралося так багато людей. Мабуть, уперше після того літнього ранку — після перемоги над вовкулаками. Восени роботи було під зав’язку, а взимку — які там посиденьки на вулиці! В хатах не знали як зігрітися.

Кожного новоприбулого зустрічали радісним сміхом — так ніби щойно про нього балакали, а тут і він. Насправді ні про що не балакали. Якось не зав’язувалася розмова. Просто раділи весні й можливості отак разом посидіти на довгих колодах, принесених до криниці кимось із чоловіків. Життя налагоджувалося — є вода, немає вовкулаків, ще й вагітна Каченя. Перша вагітна жінка за стільки років! Та й про Каченю не говорили. Хто ж при чоловіках про таке говорить. Хай уже як їх не буде, тоді, звісно… Сміялися зі свіжоприбулих, весело перезиралися, наче чогось чекали.

Однак спитай їх, кого чекають, ніхто б не відповів. Самі не знали. Просто здавалося, зараз щось відбудеться — таке втішне й тепле, як цей вечір. Ось Миша з Помидорою вийшли з-за рогу. Розлігся регіт. Миша не знав, що так усіх зустрічали до нього і що всі спершу бентежилися, тому набурмосився. Ще смішніше. Помидора залишила його й пішла на жіночу половину. Миша спочатку затнувся, зупинився, а потім, ніби щось згадавши, рішуче рушив у бік чоловічого гурту. Пройшов просто всередину кола й почав з усіма вітатися за руку.

Знову розлігся сміх, і Миша налився буряковим соком по самі брови. Але то сміялися не з нього — то Вухань придріботів.

— Та я… той… думаю, може, хто… той… То й сам… той… — вичерпно пояснив він.

Вухань виявився першим, хто засміявся назустріч сміху — зовсім не сприйняв його на свій рахунок. Одразу зрозумів і підтримав загальний настрій. Утім, можливо, йому просто сподобалось, як дружно й самовіддано сміялися односельці.

Потім з’явилися Борода з Каченею, Леля, Лисий, Петрусь, прибігла, здійнявши куряву, Наталочка. І тільки коли прийшов Василько, стало зрозуміло, що саме його й чекали. Усі якось полегшено зітхнули й почали розмовляти — між собою. Ділилися новинами, хоч які там у селі новини. Звичайно, цікаво було б поговорити про зміни, що відбулися з Мишею і особливо Помидорою, та вони ж тут поруч, незручно.

Василька не квапили, знали вже, що йому потрібен настрій, от настрій і створювали.

Пішли балачки — так, ні про що. Про те, що пережили зиму без голоду, що ніхто не помер, що худобу зберегли, — тобто про життя. Але й ці теревені не розросталися й не поглиблювалися — були легкі, невимушені й недраматичні. У всіх зберігався добрий настрій, підживлений нетерплячим очікуванням. Уже сутеніло, хоча небо було чистим, і ніч обіцяла бути місячною. Бо що ж його слухати в темряві. Голос, звісно, почуєш, а нічого ж не побачиш, як він це промовляє. Половина задоволення пропаде.

Час від часу хтось зачіпав Василька якимось пустопорожнім запитанням, ніби перевіряючи, як він, у якій готовності.

— Васильку, Кирпатого не бачив?

— Та де! Він за своїм носом сховався — й не вздриш!

— Васильку, як гадаєш, холоди ще будуть?

— Це вже хто скільки проживе. Кому будуть, кому ні.

— Бачив, Васильку, жінки в намиста повбиралися?

— Так навесні ж усе розцвітає.

Кожна відповідь викликала дружний сміх. І знову пауза. Навіть коли прийшов Лисий, на нього не дуже звернули увагу. Всі чекали, що Василько почне розповідати якусь історію — байдуже яку.

— Васильку, як гадаєш, вовкулаки плачуть?

— Майже ні. Тільки як Лисого побачать. Що ж це за життя таке — без волосся на голові, думають. Та й ну плакати. — Василько зробив паузу, поки сміялися. — Вони чому й дали себе перестріляти тоді, в лісі. Нічого від сліз не бачили. Ходили й підставлялися під стріли. — Василько показав, як саме ходили сліпі від сліз вовкулаки, повиставлявши перед собою руки й обережно намацуючи кожен крок. Лелі з Лесиком тільки стріляй. Їх тоді й Марічка перестріляла б. Тільки в неї лука не було.

Сміялися так, що аж у Лисій криниці відлунювало. Мабуть, і вартовим довкола села було чути. Та й не лише тому розлягався такий сміх, що Василько смішно зображав вовкулаків, а й через те, що всі пам’ятали жах, який у них викликали ті потвори, й пишалися зі своєї перемоги над ними. Адже висміяти переможеного ворога — найкращі ліки проти решток страху перед ним.

А Василько набирав сили. Він розповідав про те, як Лисий і Леля врятували дітей від вовкулаків іще на початку минулого літа. Ця його розповідь відрізнялася від попередніх. Хлопчик розпочав не з того, як він прокинувся від гарчання вовкулаків і нелюдських криків його односельців, коли звірюки напали на їхнє село. І навіть не з того, як їх, кількох хлопчиків та дівчаток, гнали лісом невідь куди від села, де загинули їхні батьки й рідні. Він почав уже з того денного привалу в лісі, коли Івась помітив хлопчика в смішному капелюсі з їхнім сільським арбалетом і їхнім же палашем за паском. До того ж у цій розповіді більше уваги було приділено не так подвигам Лелі та Лисого, як поразці вовкулаків.

Хлопчик падав на пісок і зображав, як хропуть і крізь сон відганяють надокучливих мух волохаті потвори. Як один із вовкулаків вирішив перевернутися на другий бік і мимохіть зачепив вожака, а той за це роздряпав до крові пику нахабі. Як вовкулаки добивали свого пораненого родича. Особливо смішною вийшла розповідь про те, як у нового вожака відростав палець, щойно відрубаний Лесиком.

Сам Лисий сміявся разом з іншими. Він точно знав, що Василько не міг цього бачити: він тоді був надто далеко від дерева, під яким відбувалася ця історія. Але Василько так точно передав здивований вираз вовкулачої пики, його тріумфальний вигляд і піднесений високо над собою білий палець, що годі було сумніватися: хлопчик усе