Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Митькозавр iз Юрківки 📚 - Українською

Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

558
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Митькозавр iз Юрківки" автора Ярослав Михайлович Стельмах. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 58
Перейти на сторінку:
спускалася.

Друзі затамували подих.

Раз, і другий, і третій кошик легко вдарився об землю і завмер, а до нього біг, і кричав, і сміявся чоловік у білому, сивий і в окулярах – дуже схожий на аматора Буртіуса.

– Раді вас бачити, шановний досліднику Буртіус-старший, – привітався Буцик і перший вистрибнув із кошика.

Розділ VIII

Так, це був дуже великий дослідник і природолюб Буртіус-старший, а іншими словами, аматорів татусь.

– Шановний, яким побитом? – оточили його друзі.

– Хвилинку, заждіть хвилинку, – схилився той над великим дослідником і природолюбом Буртіусом-молодшим, а іншими словами, над своїм синочком, намацуючи його пульс.

– Все гаразд, – мовив по хвильці. – Просто це невеличкий «ударіс радістіус», тобто удар од радості. Зараз він прийде до тями.

За чотири хвилини і сімнадцять секунд Буртіус-молодший розплющив очі.

– Тату! – прошепотів він. – Це ти? Я так довго тебе шукав.

– Я, я, синочку. Аж не віриться, що знову бачу тебе.

Іще вісім хвилин вони обнімались, а тоді Буртіус-старший мовив:

– А тепер прошу до мене в гості.

Прокинувсь і дядько Кажан, немало здивувавшися, що Буртіусів двоє, і всі гуртом попрямували до хижки.

Обабіч стежки, якою вони йшли, рясніла городина, колосилося жито. На вербі росли груші.

У невеличкій мазанці скрізь на стінах були розвішані компаси, годинники, барометри й хронометри – майже такі, як і на Буртіусові-молодшому.

– Ну, татусю, розказуй швидше все-все, що з тобою трапилося, – нетерпеливився Буртіус-молодший.

– Що ж, розповідь буде недовгою, – почав той. – Три роки тому я повертався з Полінезії й пролітав саме над Бердичевом, коли потрапив у циклон. Вмить стало темно, як уночі, і дуже холодно, страшний вітер підхопив мою кулю, і вона, наче тріска в океанських хвилях, помчала, не знати куди. З мене навіть зірвало черевика, і я вхопився щосили за поручні, щоб не вилетіти слідом за ним. Кругом вило, свистіло й шипіло. Крім того, пищало й хурчало. А ще й вищало. Вдарив грім. Я зовсім розгубився. Буря не вщухала, а я не міг навіть поглянути на компас чи годинник – боявся, що не вдержусь і випаду з кошика. Як довго мене носило – не знаю. Зрештою просто під собою я побачив дерева. Ще секунда – і куля моя напоролася на гілки, вдарилась об землю, і тут же вибухнув балон із летючим газом. На моє щастя, я вилетів із кошика за мить до того.

Опритомнів, коли вже світало. Злива вщухла, але довкола стояв туман, як довідався я потім – вічний туман. Я кидався у всіх напрямках і гукав на допомогу, аж поки не зрозумів, що знаходжусь на острівці, оточеному болотом.

Чекати допомоги було даремно. Я мав чималий запас консервів, під пташиними гніздами я знаходив усяке насіння і тут же садив його – ви бачили мій город. На вербу прищепив знайдену гілочку груші. Одіж моя геть зносилася, і я пошив собі комбінезон із білої оболонки кулі. Збудував хижку. Коли дуже підростала борода – рубав її сокирою. Так минуло три роки. За цей час я написав книгу, яка, певно, зробить переворот у всіх науках, і тільки одне не давало мені спокою ні вдень, ні вночі – думка про тебе, мій сину, і твою матусю. І от, нарешті, ми зустрілися.

– Так, – укотре вже діставав носовик Буртіус-син.

– То летимо мерщій додому! – вигукнув Буртіус-тато.

І всі заквапились, дивуючись із його розповіді.

– Ех, навіть трохи сумно залишати свою хатку, свій город напризволяще, – зітхнув Буртіус-тато. – Багато сил було вкладено в них. Три довгих роки мого життя проминуло тут. А тепер хатинка розвалиться, зруйнується, зогниє на цьому болоті. Город заросте бур’янами…

– Шкода! – погодився Буртіус-син. – Проте, – додав він, – гадаю, ми знайдемо, кого поселити на твоєму острові.

– Невже хтось погодиться тут жити? – спитав Бурмосик.

– А їх ніхто й не питатиме. Вони на це не заслуговують.

– Невже Толябуна й Вовка? – заплескала в долоні Люська.

– Авжеж. Для них це краще, ніж сидіти в клітці, і зла вони тут нікому не зможуть заподіяти.

– Як добре придумано! – вигукнула Люська. – І можна буде нічого не боятися! Хоча, – додала вона, – я і так уже нічого не боюсь.

– А якщо вони виправляться і назавжди забудуть лихі наміри, то коли-небудь я переправлю їх назад, а Толябуна, можливо, навіть до Африки. Адже тепер я прилітатиму сюди в гості, до своїх нових друзів, – сказав Буртіус-син.

Немало зраділи лісові жителі, коли дізналися, хто жив на острові серед болота! Не стало Болотяника, і можна бавитися коло Страшного болота, рвати квіти, і ніхто нікого в те болото не заманить.

Ще вчора жаліли звірятка природолюба Буртіуса, бажали йому якнайшвидше знайти свого татуся, а сьогодні цей татусь любенько розмовляє з усіма бажаючими (небажаючих просто немає) і радіє разом із звірятками.

Всюди видно було веселі мордочки, лунали сміх і співи.

Буртіус-тато витягнув на двір стіл, виліз на нього й прочитав кілька дуже цікавих лекцій: «Давно, знаєте, – казав він, – не виступав перед слухачами».

Усі слухали його, пороззявлявши роти, забувши навіть про обід, і якби Буртіус-тато під вечір не захрип, то, може, сиділи б голодні й досі.

Буртіус-син бродив по лісу в оточенні нових друзів і намагався щось відкрити. Але, – чи це тому, що був надто стомлений, чи од багатьох переживань, – ніяких відкриттів він того разу не зробив. А шкода!

Люсьчина мама готувала страшенно смачні страви всім охочим (а їх виявилося немало) і не мала коли навіть глянути вгору.

Буцик креслив будову кулі з надією, що, закінчивши п’ятий клас, зможе зробити таку саму й податись у мандри.

В усьому лісі не раділи лише двоє – Вовк і Толябун. Їх переправили на острівець і там розв’язали. Вовкові дали змогу захопити зі своєї хати все, що він забажав. Проте його це не дуже тішило, він рюмсав і погрожував, що при першій же нагоді помститься, але кому – не казав.

Толябун скреготав зубами й скавулів од люті та образи.

Наближався час прощання. На Буцикове подвір’я зійшлося повно охочих: допомогти відважним мандрівникам і подивитись, як вони полетять. Проте виявилося, що допомога не потрібна, – усі приготування закінчилися. Тож лишилося тільки дивитись.

Врешті з Буцикової хатки вийшли обидва Буртіуси, Люсьчина мама, Буцик, Бурмосик і Люська в новій сукенці. Вона крутилася на всі боки й хотіла, щоб дивились не тільки на мандрівників, а й на неї.

Батько й син залізли в кошик.

– Спасибі вам, дорогі друзі, за все, – мовив Буртіус-син. – От і настав кінець нашому гостюванню. Але ми ще прилетимо до

1 ... 14 15 16 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр iз Юрківки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Митькозавр iз Юрківки"