Читати книгу - "Карибська таємниця"

— Він дуже тактовний і винахідливий, — сказала Естер. — Звісно, іноді він… — Вона не докінчила свою фразу.

Міс Марпл на мить замислилася й доказала за неї:

— … почуває себе в ніяковому становищі?

— Саме так. Він не знає, яку роботу, власне, виконує. Проте, — усміхнулася вона, — він уміє втішатися життям.

Міс Марпл замислилася й над цією фразою. Але вона мало в чому їй допомогла. Вона й далі весело щебетала й незабаром почула досить багато про квартет любителів природи — про Дайсонів і Гілінґдонів.

— Гілінґдони бували тут протягом останніх трьох або чотирьох років, — сказала Естер. — Але Ґреґорі Дайсон бував тут значно давніше. Він знає Вест-Індію дуже добре. Уперше він з'явився тут, я думаю, зі своєю першою дружиною. У неї було слабке здоров'я, і вона мусила виїздити взимку за кордон або принаймні кудись туди, де клімат був тепліший.

— І вона померла? Чи вони розлучилися?

— Ні. Вона померла. Десь тут, якщо не помиляюся. Я маю на увазі не цей конкретний острів, а один з островів Вест-Індії. Там у них було щось не так, схоже на скандал абощо. Він ніколи про неї не згадує. Я почула про все це від когось іншого. Думаю, стосунки в них були не дуже добрими.

— І тоді він одружився з цією жінкою. «Лакі».

Міс Марпл промовила це слово з певним невдоволенням, ніби хотіла сказати: «Справді, просто-таки неймовірне ім'я».

— Мені здається, вона була родичкою його першої дружини.

— А з Гілінґдонами вони знайомі багато років?

— Ой ні, я думаю, вони познайомилися з ними лише тоді, коли Гілінґдони приїхали сюди три або чотири роки тому, не давніше.

— Гілінґдони здаються людьми дуже приємними, — сказала міс Марпл. — Вони такі спокійні.

— Так, вони обоє дуже спокійні.

— Усі кажуть, вони дуже віддані одне одному, — мовила міс Марпл.

Тон її голосу був досить безвиразним, але Естер Волтерс подивилася на неї гострим поглядом.

— Але ви так не вважаєте? — запитала вона.

— Але ж і ви так не думаєте, правда ж, моя люба?

— Іноді я й справді замислювалася…

— Спокійні чоловіки, такі, як полковник Гілінґдон, — сказала міс Марпл, — часто відчувають потяг до яскравих жінок. — І вона додала після тривалої паузи. — «Лакі» — яке кумедне ім'я. Ви гадаєте, містер Дайсон здогадується про те, що, можливо, відбувається майже в нього на очах?

«Стара любителька скандалів, — подумала Естер Волтерс — Ох, ці літні жінки!»

Вона відповіла досить холодно:

— Не маю найменшого уявлення.

Міс Марпл перевела розмову на іншу тему:

— Дуже шкода бідолашного майора Полґрейва, чи не так? — сказала вона.

Естер Волтерс погодилася, проте без особливого почуття.

— Кого мені справді шкода, то це Кенделів, — сказала вона.

— Так, для власників — справжнє лихо, коли щось подібне відбувається в готелі.

— Люди приїздять сюди відпочивати й веселитися, хіба не так? — сказала Естер. — Щоб забути про хвороби, про смерть, про податки, про замерзлі труби й усе таке інше. Їм дуже не до вподоби, — провадила вона з несподіваним спалахом зовсім іншого настрою, — коли їм нагадують, що людина смертна.

Міс Марпл відклала плетиво.

— Ви дуже добре сказали, моя люба, — відзначила вона, — справді дуже добре. Ви маєте цілковиту слушність.

— І ви ж бачите, — вони зовсім молоді люди, — провадила Естер Волтерс. — Вони купили цей готель у Сендерсонів лише півроку тому й дуже стурбовані тим, чи зможуть досягти успіху, адже в них так мало досвіду.

— І ви думаєте, це може завдати їм великої шкоди?

— Та, власне кажучи, ні, — сказала Естер Волтерс. — Я не думаю, що люди спроможні пам'ятати про будь-яку прикру подію довше, аніж день або два, а тим більше в атмосфері «ми-приїхали-сюди-втішатися-й-розважатися-тож-утішаймося-й-розважаймося». Я думаю, смерть приголомшила їх години на двадцять чотири, не більше, а потім вони відразу забули про неї, як тільки бідолаху-небіжчика поховали. Проте не слід їм нагадувати про неї. Я сказала про це Молі, але, звісно, вона стривожена.

— Місіс Кендел стривожена? Але ж вона завжди здається такою безтурботною.

— Я думаю, вона лише прикидається безтурботною, — повільно промовила Естер. — А насправді вона, либонь, належить до тих людей, які постійно бояться, щоб чого-небудь не трапилося.

— А мені здавалося, він більше тривожиться, ніж вона.

— Ні, я так не думаю. Я думаю, вона тривожиться більше, а його тривога пояснюється її тривогою, якщо ви розумієте мою думку.

— У вас цікава теорія, — сказала міс Марпл.

— Мені здається, Молі розпачливо намагається здаватися дуже веселою і вдавати, ніби втішається життям. Докладає великих зусиль, щоб створювати таке враження про себе, але ці зусилля виснажують її. І тоді вона нерідко провалюється в депресію. Вона не дуже врівноважена особа.

— Бідолашна дитина, — сказала міс Марпл. — Такі люди, безперечно, існують, а інші навіть не здогадуються про їхнє існування.

— Авжеж не здогадуються, адже вони вміють добре приховувати свій стан. Але, — додала Естер, — я не думаю, що Молі має серйозні підстави тривожитися щодо цього випадку. Адже люди помирають від коронарного тромбозу, або церебральної кровотечі, або чогось подібного сьогодні мало не щодня. Набагато частіше, аніж раніш, наскільки я можу судити. Лише харчове отруєння, або тиф, або щось подібне можуть спричинити паніку.

— Майор Полґрейв ніколи не казав мені, що в нього високий кров'яний тиск, — зауважила міс Марпл. — Він казав про це вам?

— Він казав про це комусь, але я не знаю, кому саме, можливо, то був містер Рейфаєл. Я знаю, містер Рейфаєл стверджує протилежне — але це так схоже на нього! Пам'ятаю, Джексон якось згадав про високий тиск у майора. Він сказав тоді, йому не слід би так багато пити.

— Розумію, — замислено промовила міс Марпл. Вона провадила: — Думаю, ви дивилися на нього, як на великого старого зануду? Він розповідав багато історій і, певно, часто повторювався.

— Це найгірше, — сказала Естер. — Тобі доводиться вислуховувати одну й ту саму історію знову й знову, якщо ти не встигнеш швиденько відвернути розмову на іншу тему.

— Щодо мене, то я ставлюся до таких повторень цілком спокійно, — сказала міс Марпл, — бо до цього звикла. Якщо мені вдруге розповідають якусь історію, я не проти вислухати знову, бо вже забула її.

— Це слушна причина, — сказала Естер і весело засміялася.

— Була одна історія, яку він любив розповідати, — сказала міс Марпл, — історія про вбивство. Сподіваюся, він вам її розповідав, чи не так?

Естер Волтерс відкрила сумочку й стала в ній нишпорити. Вона дістала звідти губну помаду й сказала:

— А я думала, що загубила її. — Потім перепитала: — Пробачте, що ви сказали?

— Я запитала, чи майор Полґрейв розповідав