Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

ставилися з більшою підозрою й суворістю. Щоб виправдатись, я послався на папери, які мали бути в мене в кімнаті. Мені відповіли, що там уже шукали, але нічого не знайшли. Так, до кінця цього судового засідання будь-яка надія покинула мене, а третього дня мене знову привели в залу і прочитали вирок, у якому мене, як викритого в навмисному вбивстві, засуджували до смертної кари. Така, виходить, моя доля; вдалині від батьківщини, розлучений з усім, чим я дорожив на землі, я був безвинно, у розповні літ, приречений скінчити життя від сокири!

Увечері цього жахливого дня, який вирішив мою долю, я сидів у своїй самотній темниці; надії мої згасли, — в голові цвяхом стирчала думка про смерть; аж раптом двері моєї в'язниці розчинилися й увійшов якийсь незнайомець. Довго й мовчки вдивлявся він у мене.

— Ось і випало нам знову побачитися, Цалевкосе! — звів урешті голос гість.

У тьмяному світлі лампи я не впізнав незнайомця, проте, щойно він заговорив, як у мені воскресли спогади; то був Валетті, один із небагатьох друзів, з якими я познайомився в часи мого навчання в Парижі. Він сказав, що випадково приїхав у Флоренцію, де мешкає його батько, людина шанована. Почувши мою історію, Валетті з'явився, щоб востаннє побачитися зі мною й від мене самого дізнатись, чим це я так тяжко завинив. Я розповів йому всю історію. Він був явно вражений і благав мене звірити йому, єдиному другові, душу, — щоб не піти із цього світу з гріхом на душі. У відповідь я заприсягся всіма святими, що кажу правду і що тільки я сам винен у всьому: засліплений блиском золота, я не вгледів ані краплі неправди в розповіді незнайомця.

— Отже, ти раніше не знав Біанки? — запитав він мене.

Я запевнив його, що жодного разу в житті не бачив її. Тоді Валетті розповів мені, що тут криється найглибша таємниця і що губернатор дуже квапився з моїм осудом; а по місту тепер ходить поголос, нібито я давно знав Біанку й убив її з помсти, розлютувавшись через те, що вона виходить заміж за іншого. Я зауважив у відповідь, що все це цілком пасує людині в червоному, проте я не можу довести, що він причетний до злочину. Плачучи, Валетті обійняв мене й пообіцяв зробити все, щоб принаймні врятувати мені життя. Я не надто сподівався, однак знав, що Валетті — людина розумна, тямить у законах і справді зробить усе заради мого порятунку. Два довгих дні я лише здогадувався, що ж відбувається довкола, нарешті з'явився Валетті.

— Я приніс тобі втіху, хоча й нерадісну. Тобі зоставлять життя і подарують свободу, проте за це доведеться заплатити однією рукою.

Зворушений, подякував я другові за те, що той урятував мені життя. Він повідомив, що губернатор усіляко опирався тому, щоб справу переглянули, але під кінець, боячись здатися несправедливим, пішов на поступку, приставши на те, що мене покарають так, як указано в літописах Флоренції, якщо там знайдеться подібна справа. Мій друг зі своїм батьком дні й ночі порпалися в старих книгах і нарешті знайшли справу, схожу на мою. Вирок там казав: злочинцеві слід відрубати ліву руку, відібрати в скарбницю майно, його ж самого засудити на вигнання навіки-віків. Така тепер і моя кара, і мені слід приготуватися до майбутніх труднощів. Я не малюватиму вам ті важкі хвилини, коли мені довелося посеред площі покласти руку на плаху і коли власна кров фонтаном хлюпнула на мене!

Валетті взяв мене до себе, поки я не оклигав, а тоді щедро дав мені грошей на дорогу, бо все, що я заробив, дісталося суду. Я перебрався з Флоренції на Сицилію і звідти першим кораблем поплив до Константинополя. Усі надії в мене були на той капітал, який я залишив на зберігання другові; крім того, я просив його прихистити мене; але як я здивувався, коли друг запитав, чого я не хочу замешкати у власній оселі. Він розповів мені, що якийсь незнайомець купив на моє ім'я будинок у грецькому кварталі, а сусідам оголосив, що його господар незабаром буде сам. Я відразу вирушив туди вдвох із другом, і мене радісно зустріли всі знайомі. Один літній купець вручив мені лист, який залишила людина, що купила для мене будинок.

Я прочитав: «Цалевкосе! Дві руки готові працювати невтомно, щоб ти не відчував втрати однієї. Будинок, який ти бачиш, і все всередині належить тобі, а щороку ти одержуватимеш стільки, скільки потрібно, щоб земляки вважали тебе за справжнього багатія. Вибач тому, кому судилося нещастя більше за твоє!» Я здогадувався, хто залишив цього листа, а купець на моє питання відказав, що незнайомець був, певно, з франків і одягнений у червоний плащ. Після цієї розповіді я змушений був визнати, що незнайомцеві не бракує шляхетності. Я виявився власником будинку, облаштованого якнайкраще, а крім того, ще й крамниці з такими вишуканими товарами, яких у мене ніколи не бувало. Відтоді спливло десять років. Радше за давньою звичкою, ніж з потреби, мандрую я у торгових справах, але в тій країні, де мене спіткало таке лихо, я більше не був жодного разу. З того часу я щороку одержував по тисячі золотих, але хоч мене й тішить шляхетність того безталанника, однак йому не окупити скорботу моєї душі, де вічно живе страшний образ убитої Біанки.

З Альманаху казок 1827 року

Александрійський шейх та його раби

Шейх Александрії Алі-Бану мав дивакувату вдачу. Коли вранці він ступав вулицями міста у дорогому кашеміровому тюрбані, ошатному вбранні й гарному підперізку (він обійшовся містові у п'ятдесят верблюдів), простуючи спроквола і ніби виважуючи кожен крок, його чоло бралося суворими зморшками, брови супились, а очі поймав смуток. Зробивши п'ять кроків, цей достойник зупинявся, щоб замислено погладити свою довгу чорну бороду. Коли ото так він прямував до мечеті, аби, як того вимагав його сан, навчати правовірних на добрий розум із Кораном у руці, — то перехожі на вулицях спинялися, дивилися йому вслід і казали один одному: «Ти ба, який гарний, показний чоловік»; «А ще багач, — додавав інший, — яких мало; хіба не йому належить замок біля Стамбульської пристані? Хіба не йому належать маєтки, поля, незліченна худоба і сила-силенна рабів?».

«Атож, — зауважував третій, — а той татарин, якого нещодавно послав до нього зі Стамбула сам повелитель правовірних, — хай благословить його пророк! — говорив, що наш шейх у великій пошані в рейс-ефенді