Читати книгу - "Черлені щити"

— Кузьмище! От не ждав! Скільки ж це літ я тебе не бачив?

— Та вже, мабуть, чотири літа… З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Київ ішли, щоб відвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обійшов нас з тилу та й припер до Дніпра. Мусив я шугнути у кущі!.. А тобі ж, княже, як поталанило?

— Ха-ха-ха! — зареготав Ігор. — Ну, й нагадав ти історію!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв біля берега, і теж втекли — перевели дух аж у гирлі Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли підростуть наші діти — мій син Володимир, а ханова дочка, — стати сватами… Гай-гай, як це давно було!.. А нині ти з чим до мене завітав?

Кузьмище подав пергаментний сувій. Ігор зламав воскову печать, розгорнув і почав читати вголос. Святослав сповіщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князів у похід, щоб відомстити нападникам.

— От тобі й сват! — вигукнув, дочитавши, Ігор. — От тобі і Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндрує Руську землю! Га? Дуже він знахабнів останнім часом. Підбив під свою руку кілька орд і вважає себе великим ханом… Наробить він лиха, якщо не дати відсічі!

— Однак же не на Сіверську землю він напав, а на Переяславську, — подав голос із-за столу чорнявий молодик у червоному князівському корзні. — Хай Володимир Глібович і чухає боки! А ми далеко!

— Е-е, Святославе, від Дмитрова до Путивля зовсім недалеко! Звичайно, син Глібів загордився, вважає, що він зі своїм Рюриком — пуп землі Руської. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичів, цурається, не родичається!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пішов далі. А коли б пішов? Хто відає, куди б він повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твій благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Київський правильно чинить, що йде в похід.

Він знову повернувся до гінців:

— Князі уже виступили?

— Коли ми від'їздили з Києва, то вже збиралися. Вони мали перейти Дніпро і ждати в Ольжичах Ярослава Чернігівського, а потім рушити до Лохвиці на Сулі. По дорозі до них мав приєднатися переяславський полк…

— Отже, нам теж іти до Лохвиці… Ти готовий, Всеволоде? — запитав Ігор могутнього з виду чорнявого мужа, що сидів по праву руку від нього і спокійно, ніби мова йшла про якісь дрібні буденні діла, обгризав гусяче стегно.

Це був Ігорів молодший брат, князь Всеволод Трубчевський.

— Мої кмети[25] завжди готові. Два дні на збори і ми в путі, — відповів Всеволод — Я з радістю розімну своїх коней та й сам погуляю в степу…

— А ти, Святославе, княже Рильський? — повернувся Ігор до молодика у червоному корзні.

Той розпростав вузькі юнацькі плечі, гордо випростався. На його жовтуватому обличчі пробився ледь помітний рум'янець, а трохи розкосі очі блиснули молодецтвом.

— Я теж готовий, стрию. Сьогодні ж помчу до Рильська! А за два дні виступлю до Путивля, де зустрінуся з тобою і стриєм Всеволодом.

— Ну, от про все і домовилися!

Тут підвівся отрок, що сидів досі непорушне по праву руку князя Всеволода. Було йому літ чотирнадцять, але темні брови і густий темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд.

— Княже, — промовив він деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвінкість і почав ламатися, — а мені ти дозволиш піти в похід?

Ігор пильно глянув на підлітка, і в його очах спалахнула ніжність. Це був його син, первісток, і любив він його більше, ніж інших дітей.

— Володимире, я радий за тебе. Ти справжній Ольгович! — з гордістю промовив князь, милуючись сином. — Мені приємно, що в тобі живе ратний дух наших предків. Безперечно, ти підеш зі мною! Бо вже час починати!

Але підеш уже не простим воєм, а князем, на чолі путивльських стягів, бо віднині Путивль належить тобі!

— Отче, який я радий! — вигукнув княжич захоплено і, підбігши до князя, поцілував його в плече. — Я сьогодні ж вирушаю до Путивля! Я зберу свій полк! Я приготую все, щоб достойно зустріти князів у себе в Путивлі!

Потім наперед виступив Ждан і простягнув Ігорю свій сувій.

Ігор почав, як і перший лист, читати вголос. Святослав Київський розповів про втечу юнака з половецького полону, про зустріч з Кончаком і Самуїлом. А наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на князівську службу, «понеже отрок міцний, сміливий і розумний вельми і буде князеві не тягарем, а радістю, і понеже боярин Славута теж просить за сіє».

Ігор з цікавістю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого Святославом.

— Ти севрюк?

— Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над Сеймом було колись сільце Вербівка, якщо знаєш…

— Чому було?

— Половці дотла його спалили.

— Воно й зараз є… Правда, в ньому кілька хат усього… Але є!

— То, може, і з мого роду хто залишився? — скрикнув Ждан. — Ото була б радість!

— Коли-небудь дізнаєшься… А зараз ти хочеш, я так зрозумів, поступити до мене на службу. І за тебе клопочуться князь Святослав та боярин Славута… Що ж ти вмієш?

— Руки й голову маю — то й умію немало… Чого не вмію — навчуся!

— Ось ти який! А все ж… Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та списом орудувати?

— Біля коней я змалечку… А в Половеччині три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея… Вмію і мечем рубнути, і списа метнути!

— А ще що?

— Читати вмію і писати…

— Навіть так! Та ти просто знахідка для мене! Ви чуєте? Він навіть читати й писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?

— Був час і для цього, княже… Який біс хотів би, так біда навчила!

— Гм… Ти з простих смердів?

— З простих, княже.

— А хочеш із грязі та в князі?

— Ні, я цього не хотів, коли добирався на рідну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута… Чув про Славуту, княже?

— Ще б пак! Це ж мій учитель… Він навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти хочеш бути?

— Ким накажеш, княже… Після Половеччини ніяка робота не страшна — був би кусень хліба та куток теплий…

Ігор замислено затарабанив пальцями по столу — щось міркував. Однак