Читати книгу - "Бухтик з тихого затону"

— Дядю Барбуло, ви не знаєте, куди зник наш братик? — запищали малюки.

— Може, вiн зараз ганяється за iншими страховиськами?

— Вiн у нас дуже-дуже хоробрий, вiрно?

— Невже й ми будемо такими хоробрими, га?

— Ваш брат дурненький хвалько, а не смiливець, — вiдповiв їм Барбула. — Тiльки-но вiн постраждав. I постраждав тому, що тiкав з моїх урокiв.

Поблизу вiд них ледь-ледь похитнулися водоростi i з'явилася хижа пащека розбiйницi Зубатки. Жадiбнi очi злодiйки втупилися i вже не могли вiдiрватися вiд черв'ячкiв, що борсалися на своїх гачках.

— Я вже вам казав, що люди понад усе люблять смакувати рибою, — продовжував господар затону. Зубатку вiн не помiчав. — Але пiймати будь-кого з вас не так вже й легко. Тому й зрозумiло, що люди змушенi вдаватися до всiляких хитрощiв. Насадять, наприклад, на гострий металевий гачок щось смачне i привабливе — i закидають його в рiчку. I всiлякi дурники, на кшталт вашого братика, обов'язково ловляться на цю нехитру принаду… А тепер, коли ми вже всi зiбралися, я вам дещо покажу…

Барбула вiдламав невеличкий корiнець вiд корча i штовхнув ним черв'ячка. Той погойднувся i…

— Клює! — вигукнув Сергiйко. — Тягни!

Вiтько з усiх сил смикнув вудочку. Проте на гачковi, окрiм черв'ячка, нiчого не було.

— I навiщо так репетувати… — незадоволено пробурчав Вiтько. — Треба було зачекати, поки вона не проковтне наживку… Ех, така рибина була, така рибина! Ледве вудочку з рук не вирвала.

Барбула втiшено посмiхнувся, дивлячись на розчароване обличчя Капустiна.

— От бачите, — сказав вiн малькам пiсля того, коли гачок знову опустився пiд воду. — Варто цьому черв'ячку хоч трiшки погойднутися — як рибалка в ту ж мить висмикує його з води. Отже, коли вам надто вже забагнеться поласувати ним, потрiбно дуже й дуже обережно вiдкушувати принаду малесенькими шматочками… Ану, ти i ти, — господар затону вказав на двох малькiв, — зробiть так, як я вас тiльки-но вчив.

Пiдштовхуючи один одного, мальки нерiшуче пiдпливли до риболовних гачкiв i вiдкусили по крихiтному шматочку.

Гачки навiть не гойднулися. Замiсть того дуже захиталися водоростi за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачкiв.

— Молодцi. Добре, дуже добре, — похвалив Барбула перших смiливцiв. — Отож, ви пересвiдчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихiд. Треба лише дотримуватися необхiдної обережностi. Так-так, обережнiсть передусiм! Повторiть, що я вам сказав.

— Обережнiсть — передусiм, — хором проспiвали мальки.

— Ще раз…

— Обережнiсть — передусiм!

— Гаразд, — сказав Барбула. — А тепер можете поласувати цими черв'ячками.

I тут Зубатка не витримала.

— Нi, це моє! — заволала вона i кулею вилетiла iз водоростiв. — Моє!..

Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетiло з Вiтькових рук.

— Клює! — зарепетував вiн. — Сiрий, допоможи!

Через хвилину на травi, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука i косувала на закляклих з подиву друзiв злими вибалушеними очицями.

— Оце так щука! — тiльки й спромiгся сказати Вiтько.

Зустрiчати щасливих рибалок вибiг весь санаторiй. Навiть Оля, якiй Микола Володимирович вже дозволив пiднiматися з лiжка, пiдiйшла до вiкна.

А Вiтько, надутий, немов першотравнева повiтряна кулька, урочисто йшов по дорiжцi з щукою в руках.

Коли Сергiйко через деякий час завiтав до Олi, дiвчинка запитала:

— Це часом не Зубатка?

— Вона, — пiдтвердив Сергiйко. — Здоровенна щука, еге ж?

— Ще б пак, — згодилася Оля. — Тепер, напевно, в затонi буде тиша й спокiй. — Вона трохи помовчала i додала: — I все ж менi здається, що Вiтя трохи… задавака.

Сергiйко мимоволi посмiхнувся: точнiсiнько такi ж слова казав зовсiм нещодавно про Олю i Вiтько.

— Ти помиляєшся, — заперечив вiн. — Ти дуже помиляєшся. Прийде час — i я тобi про все розповiм.

Бухтик-перекладач

Вдома сина, звичайно, не було…

Господар затону усiвся на плескатий камiнь перед порогом i став чекати на Бухтика.

Вiн сидiв i мимоволi милувався пiдводним життям затону. Тим життям, яке вже стiльки лiт вiн, водяник Барбула, охороняв.

В м'яких хитливих водоростях грали в пiжмурки невтомнi сонячнi зайчики. По водянiй поверхнi хвацько ковзали жучки-плавунцi. Заклопотано снували в усi боки павучки, личинки, дафнiї та iнший, рiдний серцю дрiб'язок.

Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й грунтовно снiдали карасi. Кусикова охорона знiчев'я грала в довгої лози.

«Це ж диво, а не життя!» — розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасiв, вiн вiдчув, що й самому не завадило б поснiдати. Нехай i вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душi свiтло i радiсно!

Барбула солодко потягнувся i хотiв було приєднатися до карасiв. Та в цю мить водоростi перед будиночком захиталися, i на подвiр'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.

Бухтик iшов i похитувався, немов осiннiй листок пiд вiтром. Його вуста безперервно ворушилися, а напiвзаплющенi очi, здавалося, нiчого перед собою не помiчали.

«Що з ним? — стривожено подумав батько. — Чи не захворiв вiн часом?»

А Бухтик все йшов, i старому водяниковi довелося вiдступити убiк, аби не зiткнутися з сином.

I все ж Бухтик зiткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стiною власного будинку.

Стiна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба i ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звiдкiля та взялася.

Бухтикова неуважнiсть пояснювалася дуже просто. Вiн розробляв теорiю перекладу на мову водяникiв.

При цьому Бухтик мiркував приблизно таким чином: «Для того, аби людськi вiршi стали справдi водяницькими, потрiбно як слiд розiбратися в тому, чим саме люди вiдрiзняються вiд пiдводних мешканцiв. Тут, як я розумiю, нiяких складнощiв не iснує. Люди, наприклад, мають власну тiнь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на сушi, а водяники, навпаки, у водi. Звiдсiля можна зробити висновок, що i до людських вiршiв потрiбно пiдходити навпаки. Себто не з початку, а з кiнця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом i нiяким iншим…»

Отак Бухтик i йшов. Отак вiн i мiркував. I невiдомо, куди б зайшов, якби не стiна власного будинку.

Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, i сказав:

— Синку, мене непокоїть твiй вигляд. Ти геть змарнiв. Може, тобi треба трохи полежати в лiжку?

Вiд несподiванки Бухтик здригнувся i лише тепер побачив батька.

— Навiщо менi те лiжко? — запитав вiн. — Що я там загубив?

— А хiба в лiжко треба лягати лише тодi, коли щось загубив? — слушно зауважив господар затону, — Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати, вiдпочити. Бо в тебе й справдi дуже втомлений вигляд.