Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

Тим часом Серьога, тримаючи Миколину коханку однією рукою за коліно, а іншою — за руку, напівшепотом запитував:

— Ви бували у Коньї?

— Ні, — простодушно відказувала Ліда, якій досі ще не доводилося перетинати український кордон у будь-якому напрямку. — А що це за місце?

— Невелике, але дуже цікаве містечко у самому центрі Туреччини, — переповідав Серьога прочитані в Інтернеті факти.

Він говорив так переконливо й так захоплююче, ніби сам побував у тій місцині:

— Популярні туристичні маршрути обминають Конью. Але саме там ви зможете відчути справжню атмосферу Туреччини — істинно набожної мусульманської країни з багатющою історією. Місцеві жінки досі не мають права вийти на вулицю, не пов’язавши голову чорною хусткою. А ваші міні-спідничка і топік викликали б там осуд. Хоч навряд чи хто зробив би вам зауваження.

— Серце Коньї, — продовжував свою лекцію Серьога, — музей-мечеть Мевляни. Там жив і творив великий поет ХІІІ століття філософ-суфіст Джелаладдін Румі. Послідовники нарекли його Мевляною, що означає «Наш Повелитель». Мевляна залишився у пам’яті людства із двох причин. Перша — його гуманістична філософія, яка знайшла дуже багато прихильників. Головний її постулат: усі люди — браття, незалежно від віросповідання і кольору шкіри. А друга — дервіші-танцівники, чия школа була відкрита у Коньї за життя Мевляни й існує досі.

— Я вам раджу обов’язково побувати у Коньї, нашіптував він. — І найкраще це робити у середині грудня. Бо ось уже майже сім з половиною століть, за заповітом Мевляни, щороку, із десятого по сімнадцяте грудня, тут проходить свято Шеб-і-Аруз. На ньому можна побачити ритуальні священнодійства дервішів братства Малеві, у яке об’єдналися учні й послідовники Мевляни після його смерті. Ритуал «сема» символізує шлях вознесіння людини у обитель божественної любові. Адже саме любов Мевляна проголосив найголовнішою цінністю, — натхненно шепотів Серьога. — Ось найвідоміші з його рядків:

— А ви самі у Коньї бували? — запитала Ліда просто так, аби не мовчати. І хоч те запитання прозвучало трохи безтактно, Серьога, нібито нічого й не сталося, продовжував вішати локшину на вуха своїй співрозмовниці:

— Бував, — збрехав Серьога, — і неодноразово. Востаннє — у 2007 році. Тоді під егідою ЮНЕСКО людство відзначало 800-ліття цього дивного філософа й великого поета. Того разу традиційне свято зібрало понад 35 тисяч гостей із шістдесяти трьох країн світу. Ми представляли делегацію з України.

— Мабуть, було дуже цікаво? — захоплено спитала Ліда.

— Не те слово! — відповів він і помовчавши якусь хвильку, ніби вирішуючи, з чого почати, заговорив. — Я розповім вам про фантастичний ритуал. Його свідком довелося стати на святі Шеб-і-Аруз. Заплющіть очі й уявіть, що заграла флейта. Музика сумна й тривожна. Можливо, саме так у давнину, уособлюючи печаль численних учнів через прощання з учителем, вона супроводжувала Мевляну в останню путь цією грішною землею. Саме це почуття і виражали вісім дервішів, які вийшли на круглу арену культурного центру Мевляни, освітлену червоними прожекторами. У чорних накидках вони мали досить понурий і пригнічений вигляд: похмурі обличчя, голови в тяжких конусоподібних ковпаках опущені долу, тверда хода ніби налитими свинцем ногами.

Цю процесію очолював старенький дервіш, який на церемонії уособлював самого Мевляну. Він обійшов по колу половину арени й по-бедуїнськи всівся на шкуру рудого барана. А слідом на білі овечі шкури опустилися інші дервіші. Прочитали молитву. Тим часом до співу флейти додалися барабанні ритми й ридання зурни. Флейти співали високо й напрочуд ніжно.

Дивна музика зачаровувала, народжувала в серці одночасно і радість, і смуток. Якісь дивні, схожі на невидані сновидіння, картини виникали в моїй уяві…

Дервіші встали й повільно повертаючись обличчям один до одного, почали кланятись. Потім по черзі, зі схрещеними руками підходили до дервіша, який сидів на шкурі рудого барана, кланялися й цілували його туди, де серце. Отримавши благословення, вони скидали чорні накидки, відходили й зі схрещеними на грудях руками починали плавно кружляти довкола своєї невидимої осі. Після кількох обертів один із дервішів розпростер руки, як розіпнутий Христос. Йому вторили інші.

Темп барабанів наростав. Подоли їхніх балахонів затріпотіли, ніби крила птахів на злеті, наповнились повітрям і закружляли колом довкола танцівників, перетворюючись у білий вихор.

До першої групи танцівників приєдналися ще 14 дервішів. У променях різнобарвних прожекторів сцена амфітеатру нагадувала фантастичний луг, над яким кружляли у танку величезні білі метелики. Праву руку дервіші підняли угору, щоб отримати благословення з небес, а ліву ледь-ледь нахилили додолу, щоб передати його землі.

Ритм музики наростав дедалі сильніше. Кружляння дервішів перетворилося на неймовірний вихор.

Та раптом музика обірвалася на найвищій ноті й танцівники на якусь мить зупинилися. Безліч разів поклонилися вчителю, один одному, гостям. І знову закружляли в танку.

Вони кружляли й кружляли з розпростертими руками, схиливши голову на праве плече. Хоча очі у всіх були заплющені, фігури, що кружляли в танку, були рівномірно розташовані по всьому майданчику й жодного разу не торкнулись одна одної.

Я ніяк не міг збагнути, що це: результат напруженого тренування чи істинне єднання з Аллахом у релігійному екстазі?

Заключна молитва старого дервіша, здавалося, через уста текла із серця самого Мевляни. Мевляни, котрий усім своїм життям, ученням і творчістю закликав до абсолютної терпимості, всепрощення, духовного пізнання і був певен того, що через танець можна досягти єднання з Аллахом.

Хоч як дивно, але мені був зрозумілим смисл молитви, яку, слідом за дервішем, повторювала вся тритисячна зала. Люди молилися