Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пам’ять крові 📚 - Українською

Читати книгу - "Пам’ять крові"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пам’ять крові" автора Юрко Вовк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 51
Перейти на сторінку:
трохи розгублено запитав незнайомець.

Та, простеживши за Надіїним поглядом, теж весело засміявся.

– А-а, мої ґалоші. Незграбні, звичайно, зате захищають взуття від вологи і бруду. У наших чорноземних краях усі сільські вчителі в них ходять. Прийшли в школу, скинули брудні ґалоші в коридорі – і йдуть у класи в чистих туфлях.

– То ви той учитель, що приїхав у Стежиничі школу відкривати? – зацікавлено запитала Надія, яка вже опанувала себе. – Доброго здоров’я! Пробачте за мій дурний сміх.

– Та що ви, – щиро відгукнувся чоловік. – Я б і сам, певно, розсміявся, якби побачив вас у поліських постолах. Для мене вони така ж дивина, як для вас ґалоші на черевиках.

Він зняв капелюха і злегка вклонився.

– Давайте знайомитись. Мене звати Василь Мутько, я буду директором семирічної школи в Стежиничах. Зайшов ось познайомитись зі своїм, сподіваюсь, майбутнім учнем, Іларіоном Ткачуком. А ви, мабуть, його сестра?

– Ну, так, – зашарілась дівчина. – Надя мене звати, Надія. А як мені вас величати: пан учитель чи пан професор?

– Та що ви! – знову засміявся Василь Мутько. – То за старої влади у вас так учителів називали. А за нинішньої, радянської, просто вчитель. А учні нас мають називати на ім’я й по батькові. Так заведено в радянських навчальних закладах.

– Ой, – схаменулась врешті Надія, – та ви ж заходьте, будьте добрі. Зовсім я від такої наглої стрічі збóвдуріла.

– Не переймайтеся, – доброзичливо мовив чоловік, заходячи на подвір’я. – То я у всьому винен – налякав вас своєю несподіваною появою.

– А як вас учні будуть називати? – запитала Надія, дивлячись на молодого директора школи з відвертим захватом.

– Василем Івановичем, – усміхнувся той, не відводячи від дівчини погляду. – Та для вас, Надю, я просто Василь. Тим паче, що ви вже, здається, вийшли зі шкільного віку…

На ґанок вийшов Віктор Ткачук, з напіввідчинених дверей з-за його спини зацікавлено виглядав Ларко.

Василь Мутько, вгледівши його, знову злегка вклонився і відрекомендувався.

– Прошу, заходьте до нашої хати, пане вчителю, – запросив Віктор, роздивляючись гостя з неприхованою цікавістю. – Вже чули про ваш приїзд у Стежиничі, цікавились. Бо ж Ларко, мій старший син, гімназію так і не закінчив.

– То я ж якраз з цієї нагоди і прийшов до вас, – приязно мовив директор, знімаючи в сінях свої калоші. – Ваш син значиться в мене в списку. Іларіон Ткачук, шістнадцяти років.

– Ото він і є, – вказав на Ларка, який стояв поруч, Віктор.

– Доброго здоров’я, пане вчителю, – вклонився Ларко.

– Ні-ні, – люб’язно поправив його директор, – не пане. Мене звати Василь Іванович. Тож так, будь ласка, і називай.

З обійстя Ткачуків Василь Мутько пішов, коли вже починало вечоріти. Віктор зголосився підвезти його кіньми до Стежинич, але той ввічливо відмовився. Це, поряд із люб’язністю і тактовністю, які впродовж усієї їхньої бесіди виявляв директор школи, теж сподобалось Вікторові. Хоча три версти відстань і невелика, та не кожен нетутешній, певно, наважиться отак іти проти ночі.

Сподобався новий учитель і Ларкові. Своєю щирістю і відвертістю він дуже різнився від викладачів польської гімназії, більшість з яких трималися з гімназистами підкреслено офіційно. Особливо це стосувалось гімназистів-українців. А тут раптом таке ставлення до майбутнього учня навіть не вчителя, а директора школи! Тож Ларко був у захваті від нього, і якби було можна, то, певно, пішов би до школи вже й завтра.

Та найбільше враження Василь Мутько справив на Надю. Весь вечір вона не знаходила собі місця, постійно згадуючи цього високого темноокого красеня. Уночі дівчина довго не могла заснути, а, прокинувшись під ранок, з гіркотою визнала, що таки закохалась у нього. З гіркотою, бо хто вона, проста хутірська дівчина, для такого вченого та ще й гарного чоловіка.

І Надя вирішила, що краще їй уже ніколи більше його не бачити.

Проте не минуло й місяця, як Василь Мутько знову навідався в обійстя Ткачуків. Такі свої раптові відвідини він пояснив тим, що роздає учням списки предметів, аби ті могли придбати підручники і підготуватись до початку занять у школі. Та, вручивши Ларкові список і коротко з ним перемовившись, директор школи напросився на бесіду із самим господарем. У Віктора це одразу ж породило якісь недобрі передчуття, і, сівши з гостем на призьбі, він напружено чекав, що той йому скаже.

– Хоча б не мав би це казати, але все ж скажу, – після важкої мовчанки врешті розпочав Василь Мутько. – Я довідався, що прийняте рішення знеземлювати й висилати за Урал не тільки куркулів, а й окремих середняків, які мають п’ять і більше десятин землі. Особливо, якщо вони є у списках неблагонадійних.

Він знову помовчав, співчутливо дивлячись на Віктора, який сидів ні живий ні мертвий.

1 ... 14 15 16 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пам’ять крові"