Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

Можливо, це через нього подорож обернулась такою халепою. Лист треба прочитати. Хоча б для того, аби переконатися, що документ цей містить звичайні жіночі бульки та схлипи душі, важливі лише для тих, хто про них пише. Та тільки як це зробити? У гаражі темно хоч в око стрель, а в нього немає ні сірників, ні запальнички: кілька годин тому віддав нову коробку сірників дідові, з яким їхав в одному купе. Ця щедрість виявилася такою недоречною! Якби хоч надворі був день… Почекати до ранку? Але вранці за ним можуть прийти. Інакше навіщо його зачинили? А може, і вночі. Андрій здригнувся від думки про це. Безперечно, ці люди мали якісь плани щодо нього. Що вони робитимуть зі своїм полоненим? Обшукають і знайдуть листа. Якщо це те, що вони шукають, то він їм буде більше не потрібен… І що тоді? Відпустять? Чи, може, він після цього зникне, так, як іноді зникають люди? І про нього повідомлять у якійсь телевізійній хроніці — мовляв, такий-то добродій, Мартинюк Андрій Васильович, вийшов з дому тоді-то, о такій-то годині й не повернувся. Кому відомо… І так далі. Від цих думок ставало млосно. У будь-якому випадку цей лист не повинен до них потрапити. Раптом він таки якось стосується його пригод? Знищити його? Як? Чи сховати? Принаймні, якщо вже буде непереливки, він завжди зможе його віддати, вказавши схованку. Андрій колупнув черевиком щебінь. Він розгрібався. Викопавши глибоченьку ямку під стіною в самому кутку гаража, він витяг з кишені конверт. Пом’яв між пальцями. Зовсім тоненький. Якийсь один папірець! Багато б він дав, щоб прочитати його зараз. А що це ще в кишені?

Паспорт, що його Андрій прихопив із собою в поїздку. Він насамперед не має потрапити до чужих рук. Бо якби пощастило втекти, вислизнути якимось чином із цієї в’язниці, то по паспорту вони могли б його розшукати.

Андрій поклав документ якнайглибше, прикидав щебенем, потім поклав листа і аж тоді загорнув до кінця. Якщо бандити випадково чи з його підказки розкопають листа, на тому пошуки й скінчаться. Їм не спаде на думку розгрібати щебінь далі. Він ще раз перевірив кишені й не знайшов більше нічого такого, що вказувало б на його особу та місце проживання. Потім надірвав підкладку на плащі і заховав туди більшу частину грошей. Ховати всі було ризиковано. Якщо обшукуватимуть і не знайдуть грошей, здогадаються, що він їх кудись заховав, — адже ніхто не їздить у далеку дорогу з порожніми кишенями.

Що ще можна зробити? Як підготуватися до невідомого, від думок про яке знову щось підкочувалося до горла й перехоплювало подих? Хто прийде за ним? Скільки їх буде? Чого вони хочуть? Андрій ще раз обстежив гараж і не знайшов нічого такого, чим можна було б захиститись. Після того удару по шиї в ньому щось наче зламалося. Він завжди думав, що в разі потреби може постояти за себе. Свого часу Андрій займався кількома видами спорту, щоправда, жодним із них серйозно, тож був людиною фізично сильною, впевненою в собі. А мода на різноманітні види єдиноборств за часів його юності спонукала регулярно тренуватися, вчитися бити і тримати удар. Але той удар… Він ніби щось зламав у ньому, насамперед психологічно. Дуже важке відчуття. Багато важче за біль.

Якийсь час Андрій ще намагався щось придумати, передбачити, але все марно. Підмостивши під себе плащ, він усівся на ньому і прихилився спиною до стіни. Треба було спробувати хоч трохи поспати, адже завтра йому знадобляться сили та витривалість. Але заснути не міг: мерзнув, тіло терпло. Він знову вмощувався, не в змозі знайти зручну позу. І лише на якусь мить з’являлося відчуття, наче свідомість починає провалюватись у хворобливий неглибокий сон, точніше забуття.

VII

Його привів до тями біль у шиї та потилиці. Отже, заснути на якийсь час усе-таки вдалося. Уже був ранок. Щілини, помічені вчора при огляді гаража, пропускали всередину світло. Напевно, година сьома. Андрій спробував підвестися й мало не застогнав. Який біль! Боліло все — плечі, сідниці, коліна. Але найбільше — шия.

Він миттю пригадав усе, що сталося вчора, і знову виринули важкі тривожні думки. А що ж далі? Сподіватися, що все владнається саме по собі, не доводилося. Знову зринув у пам’яті старий будинок у формі літери «Г», білявка з квартири на першому поверсі. Це вона направила його сюди, просто в пастку. І зробила це, не знаючи про Ліну, адже, підсвідомо зберігаючи таємницю, він чітко виконав побажання своєї пацієнтки. Цікаво, чи немає часом у цієї «сусідки» великої родимки на лівому чи пак правому плечі. На превеликий жаль, Андрій не міг зараз цього перевірити. Думки почали плутатися.

Металевий звук ззовні гострим шпичаком штрикнув у серце, і воно відразу стрепенулося шаленим ритмом. Хтось відчиняв двері! Стати ближче і спробувати видертися? Андрій не був певен, що це йому вдасться. А згадка про вчорашні удари позбавила його рішучості: так і залишився стояти біля стіни.

Замок клацнув, але замість дверей прочинилося лише маленьке віконце на них, і хтось по-російськи запитав, чи він ще живий.

— Поки що живий, — відповів Андрій, — так, наполовину.

— Це добре, — сказав той, хто прийшов, — зараз я відчиню двері. Стій, де стоїш, і не здумай щось утнути, бо собі гірше зробиш.

Знову клацнуло, і двері відчинилися. Навколо стояла тиша. В отворі з’явився високий худий чоловік у короткій шкіряній куртці і сперся рукою на одвірок. На фоні вранішнього сонця риси його обличчя не розрізнялися. Кидалося в очі лише волосся, що майже сягало плечей. І все. Він був сам. Андрій мимоволі випростався, та чоловік застережливо підняв руку:

— Ну-ну, спокійно. Не варто цього робити, аби не шкодувати решту життя.

— Чому? — просто запитав Андрій.

— А