Читати книгу - "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

Коли ж Джек почав дряпатися по її нозі, а потім ще й став мацати пір’я на її животі — чаплі зробилося лоскотно. От вона й шугонула в небо. Відчувши, що до неї щось причепилося та ще й хтось там, унизу, галасує, чапля сама не на жарт перелякалась. Тому летіла все вище й вище, вирячивши від натуги нажахані очі й щосили працюючи крильми.

На перехнябленій палубі «Грому» його команді теж було не солодко. Перелякані члени екіпажу трималися з останніх сил, щоб не попадати із запаморочливої висоти.

— Зробіть щось, бо мене зараз знудить! — у відчаї гукав Кузя. — Я ж терпіти не можу висоти! Я ж навіть на атракціоні «Чортове колесо» через це завжди відмовлявся кататися!

У Ониська сяйнула рятівна думка.

— Боцмане Джеку! — загукав вуж. — Ти мене чуєш?!

— Чую! — відповів Джек. — От тобі й червоний комиш… От тобі й котик на згадку…

— Слухай мою команду! Спробуй дістатися до голови чаплі й затулити їй очі!

— От тобі й котик на згадку… — бурмотів боцман. — Навіщо?!

— Щоб вона не бачила, куди летіти!

— А навіщо?!.. От тобі й червоний комиш…

— Може, тоді вона сяде на землю! — пояснив Онисько.

— От тобі й котик на згадку… Спробую! — крикнув Джек і подерся вище.

Коли жук виліз на спину птахи, його ледь не здуло вітром, що несамовито свистів Джекові в обличчя. Чіпко хапаючись за пір’я, боцман поліз далі.

Найважче було дряпатися по чаплиній шиї — довгій та ще й вигнутій чудернацьким зиґзаґом. Щосекунди Джек міг зірватися додолу. А падати ой як не хотілося!

Нарешті жук опинився на голові пташки. Він стягнув із себе свого ковбойського капелюха і накрив ним чаплині очі.

Відколи бідолашна вилупилася з яйця, вона ще не відчувала такого жаху. Мало того, що до її ноги щось причепилося і весь час репетувало різними голосами, то те щось ще й видряпалося їй на голову і осліпило.

Не бачачи, куди летіти, птаха закрутилася в повітрі й почала пікірувати донизу, як підбитий літак. Цієї миті Джек не втримався і злетів з чаплі додолу.

«От і все, — з сумом подумав він, — я загину, як герой…» Аж тут Джек згадав, що він жук. А жуки, як відомо, літають. З полегкістю зітхнувши, боцман розправив крильця і поспішив за чаплею, яка стрімко наближалася до землі.

Не бачити б Ониськовій бабусі ні онука, ні його друзів живими, якби чапля разом з плотом і його командою не впала в невеличке болітце. Не літати б більше чаплі й не полювати на річці жабок, якби не встрягла вона головою в густе латаття, яке щедро розрослося на калабані. «Плюсь!» — полетіли врізнобіч бризки води й багна.

— От т-тобі й че-червоний комиш… — пробелькотів Джек, приземлюючись біля чаплі, яка зазнала катастрофи.

Він підбіг до птахи й тремтячими лапками відв’язав від її ноги канат.

На щастя, всі були хоч і перелякані, зате живі. Навіть чапля. Вона висмикнула голову з багна, ошелешено подивилася на своїх непроханих пасажирів, щось невиразно крякнула і чкурнула світ за очі, кривуляючи по всьому небу.

— Боцман Джек ваше завдання виконав, капітане, — відрапортував жук.

— Дуже добре, — відповів Онисько. — А тепер — усім спати. Годі на сьогодні пригод.

Велике помаранчеве сонце кинуло свої останні, вже стомлені промінці на вечірнє небо, забарвивши його в колір стиглого апельсина, і закотилося за край землі.

Після карколомного польоту та не зовсім м’якої посадки Ониськові та компанії знадобилося чимало часу, щоб хоч трохи оговтатися.

Роззирнувшись, друзі зрозуміли, що чапля зробила їм послугу: занесла на луку. Та радіти не було чого: команда і корабель опинилися на невеличкому круглому острівці, оточеному грузьким болотом. Як вибратися на твердий ґрунт, друзі й гадки не мали.

— Що ж тепер робити? — спитала Одарочка.

— Або будемо перебиратися через болото, або… або залишимося жити на цьому острові, — сказав Джек.

— Мабуть, нас чекає другий варіант — доведеться жити на острові, — сумно сказала Евридіка.

— Мене бабуся чекає, я не хочу тут жити. Маємо щось придумати, — кинув Онисько.

— Іти через болото — небезпечно, — сказав Кузя, — може засмоктати трясовина.

— Все одно треба щось придумати, — вперто стояв на своєму Онисько. — Давайте думати.

Усі посідали на пліт і почали напружено думати. Хвилину думали, дві… півгодини… Кузя не втримався і почав грати на скрипці.

— Не грай, будь ласка, — попросила його Евридіка, — ти мені думати заважаєш.

— А мені навпаки так думається краще, — опирався хробачок.

Після недовгої суперечки всі зійшлися на тому, що Кузя зовсім грати не перестане, а просто робитиме це трохи тихіше.

Минула година.

— Ніколи не думав, що думати — так виснажливо, — порушив мовчанку Джек. — Від цього думання вже аж їсти захотілося. Одарочко, які там у тебе припаси?

— Справді, давайте пообідаємо, — підтримав жука Онисько, — натщесерце нічого путнього не придумаєш.