Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Ці слова Вовченка вихором пролетіли в голові Юрія, але нічим не допомогли. Адже зараз бачив перед собою не злочинницю, а стару вироблену жінку.

Пауза затягувалася.

Руки жінки нервово заворушилися, пальцями вона бгала капронову сіточку.

— Мені соромно за вас, Ольго Гнатівно, — раптом промовив лейтенант, — соромно, що сидите отут, а я докоряю вам за крадіжку. В мене теж є мама. І жилося нам після війни так само нелегко. Батько загинув на фронті. Мати бралася за будь-яку роботу — прибиральниці, кур'єра… І перші роки по війні жилося нам скрутно. А хіба їй не хотілося роздобути побільше масла, м'яса, фруктів для своєї дитини. Але вона ніколи чужого не взяла. Совість була сильніша навіть від материнської любові. Минулого разу, коли я слухав розмову Дроздова з вами, мені було гірко за вас і радісно за свою матір. Я пишався нею.

Юрій не помітив, що він і Чикаленко ніби помінялися ролями, і не вона йому, а він їй розкриває душу.

Потім побачив, що жінка плаче. Нечутно, не витираючи очей. І в нього самого — чи то під впливом її сліз, чи від згадки про свою матір і від почуття синовньої любові, — зволожилися очі.

Юрій схаменувся. Цього ще бракувало лейтенантові міліції!

— Ольго Гнатівно, — твердо промовив він, — заспокойтесь!

Жінка витерла очі.

— Карайте, як хочете, — зітхнула вона, — тільки більшої кари, як оце тут, мені вже не буде…

— Каратиму не я, а ваша робітнича совість. Передамо вас на розгляд колективу.

— Нехай уже, як буде… Один раз лихий поплутав…

— Вірю, Ольго Гнатівно.

І лейтенант згадав слова Вовченка, які нараз вилетіли з голови на початку розмови: «Пам'ятайте, Юрію Сергійовичу, наші люди — чесні радянські громадяни. Злодії — виняток. Покладайтесь у своїй роботі на людей, довіряйте їм, і вони завжди допоможуть викрити справжніх злочинців…»

— Маю до вас одне запитання. Минулого разу сказали, що слід би придивитися до фабричного начальства. Що ви мали на увазі? Мені потрібно знати правду, тільки правду…

— Я не знаю. Чула тільки, тому й говорити не хочеться… Приїздять на фабрику часом якісь чужі люди. Вони біжать до директора, а тоді на склад і навантажують собі на машину поролонові спідниці, скатерті, босоніжки. Що за люди — не знаю. Може, й по закону беруть… Тільки не подобається мені, що завскладом, а інший раз і сам директор випроваджають їхню машину аж за ворота.

Чикаленко замовкла.

— Добре, — сказав Юрій. — Перевіримо. Спасибі.

Дворі за старою зачинилися. Лейтенант замислено підійшов до вікна. У коридорі чекали виклику двоє хлопців.

Гармаш взяв із шафи ласти, з якими їх затримали на прохідній фабрики, і поклав на стіл.

Хлопці увійшли до кімнати. Юрій суворо глянув на них і жестом показав на стільці. В ньому ще не стихло хвилювання від розмови з жінкою і, можливо, через це був суворіший, ніж сам того хотів.

— Ваше прізвище? — спитав у білявого кирпатого, який уже доламував козирок своєї модної кепочки.

— Бабій Юрій Петрович.

Хлопець зашморгав носом і вп'явся очима в ручку Гармаша, яка великими літерами вписувала його прізвище у протокол допиту.

— Батько є?

— Є.

— Знає?

— Ні.

— А мати?

— Теж є, — так само сумно відповів Бабій.

— Добра, значить, новина їх чекає…

— Ніколи більше в житті!..

— Скільки років?

— Вісімнадцять з половиною.

— З половиною, — повторив Юрій. — Де працює батько?

— На «Більшовику», токар…

Юрій підсунув до себе другий чистий бланк і глянув на робітника, який сидів ліворуч. Цей був старший, тримався спокійніше й похмуро слухав.

— Ваше прізвище?

— Авер'янов Ігор Павлович.

— Ким працюєте?

— Слюсарем по ремонту…

— Ну от що, хлопці, — рішуче сказав Юрій, відсовуючи й відкладаючи ручку. — Давайте домовимось, як говоритимем — по щирості чи ні? Коли ви по щирості, то і я з вами так само…

Авер'янов похмуро глянув на Юрія. Його вигляд показував недовір'я — мовляв, знайшов дурнів.

У Юрієвого тезка очі заблищали надією.

— А не посадите? — тихо спитав.

— Власне кажучи, ваша відвертість особливого значення не має, факт крадіжки встановлено. Але мені хочеться знати, як ви могли на таке піти… Я не силую. Хочете — будете говорити, не хочете — обійдемося… Комсомольці?

Він помітив, як білявий опустив голову.

— Комсомолець! Ти розумієш, що зараз не тільки тобі, а й мені тяжко. І я комсомолець. А як же товаришам вірити тобі, як надіятися на тебе, як з тобою у бій іти? «Як гартувалася сталь» читав? Якби тебе Павка Корчагін за таким ділом спіймав, він, знаєш, що з тобою зробив би? Розстріляв би на місці, як контру.

Юрій підвівся й гнівно заходив по кімнаті. Рвучко повернувся до хлопців, що не зводили з нього очей, і впритул спитав білявого:

— Кажи, не вперше крадеш?!

— Ні, — похилив голову хлопець. — Удруге.

— Розказуй!

— Влітку футбольну камеру взяв з конвейєра.

— Ще!

— Більше нічого, слово честі!

І тут наговорив старший:

— Ви, товаришу лейтенант, Юрка не лайте. Це я його підбив… Хотіли підводним спортом найнятись… Купили дві пари ластів. Бо в Юрка нога мала — тридцять восьмий, а в мене сорок третій. Я купував на Лук'янівці, а він аж на Куренівці. Дивлюсь, наша марка — «Оріон». Один раз наділи, а вони й тріснули…