Читати книгу - "Меч і хрест"

Катя роздратовано розворушила своє коротке волосся, енергійно вертячи шиєю та прискіпливо вглядаючись у кожен жмут.

– Чорт, – здивовано видихнула вона нарешті. – От чорт!

– Чорне, як вороняче крило, – негайно знайшлася Танечка. – Ось бачите тепер, яка суміш у мене чарівна?

«Метро» Марійка назвала просто так, тому що слово було коротким і не потребувало додаткового роз’яснення.

Спускаючись по ескалатору вниз, вона відчужено порахувала рекламні мильниці ламп, які освітлювали вхід до підземного тунелю (їх було рівно дев’ятнадцять). Потім сіла на дерев’яну лаву і мужньо спробувала опанувати себе. Незнайомі люди лякали її. Ну а знайомих, якщо не брати до уваги власних родичів і сім’ї старшого брата, у неї просто не було. Але зазвичай Марійка досить швидко приходила до тями, варто було їй залишитися наодинці з самою собою.

Ворон!

Такий самий сидів уранці на підвіконні їхньої кухні.

«Я мушу віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»

«А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!»

А якщо не «як»?

Якщо…

Коли вона нарешті вибралася на землю і підійшла до кінцевої зупинки на площі Толстого, де вже очікував її відданий маршрут, у Місті несподівано стемніло. Грозово-яскраво-червоний захід заплутався в гілках університетського ботанічного саду. Маршрутне таксі, що його тіснило стадо інших машин, повільно спускалося з гори. Київ увесь складався з гір і пагорбів – великих, малих і безрозмірних, які вміщували на собі численні вулиці, квартали і навіть цілі міста.

Хрещатик вважався Верхнім Містом, під яким розташовувався Нижній Поділ. Але, скоріше, його слід було вважати Середнім, позаяк і сам він був стиснутий двома вищими горами, на одній із яких височів крутий президентський київський Капітолій-Печерськ, на другій – київський Акрополь: Михайлівська та Софіївська площі, Андріївська церква, Золоті ворота і Ярославів Вал…

І зараз, з’їжджаючи, напевно, вмільйонне у своєму житті по колишньому бульвару Бібиковському, Марійка вмільйонне ж і дивувалась, яким високим вигином іде дорога вниз, аби, пригальмувавши в улоговинці майдану Перемоги, знову рвонути в піднебесся звитяжним проспектом.

Вогні проспекту Перемоги на далекій горі, наполовину червоні від численних задніх фар, наполовину зеленувато-білі, поступово сходилися в одній високій точці, що так близько сусідила із зірками, що звідси, здалеку, здавалося: цей шлях веде просто в небо…

Марійка вкотре упіймала себе на думці, що намагається згадати нинішнє ім’я Бульвару, який на початку свого життя звався просто Бульвар. Але не змогла.

Зазвичай віддана і слухняна, її історична пам’ять виявляла дивовижну впертість, норовисто викидаючи в «кошик» усе, що стосувалося дня нинішнього. І Ковальова їздила по бульвару безрукого Бібикова[4], повз червоно-чорний університет Святого Володимира, де навчався на медичному її Михайло Булгаков…

Повз Алею Гімназистів, що ділила бульвар навпіл, Першу імператорську гімназію в 14-му і Другу – в 18-му будинку, куди ходив Мишко-гімназист…

І лише іноді, короткозоро мружачись, вдивлялася в таблички, що прикрашали їх нині, тут же забуваючи їхній зміст.

«Якщо вже на те пішло, треба назвати бульвар Булгаковським! Він обходив його вздовж і впоперек!»

«Він…»

Вона нараз отямилася, відчувши, що знову здатна мислити і міркувати розсудливо.

І дивлячись на аскетичне обличчя Марійки Ковальової в темному, мірно тремтячому склі, в подробицях прокрутила в голові кіноплівку Андріївської пори свого життя.

Її тіло колов адреналіновий дрож збудження, сцени, яскраві та красиві, змінювали одна одну. Вона почувалася так, немов підійшла до найбільш захоплюючої частини книжки, і заковтувала її жадібно й уводночас повільно, двічі перечитуючи особливо вподобані рядки.

Зараз вона повернеться додому і ретельно згадає все, кожну подробицю, складе їх у цілісну картину й остаточно переконається в тому, що…

«Я завжди знала, що це можливо! Я знала: він писав правду! Я знала це!!!»

– Це все дігери, – відчинивши двері, почула вона втомлений голос батька. (Він, як завжди, обурювався чимось: урядом, мером, цінами на транспорт.) – Коля казав, а я ще не вірив! А цим печерам тисяча років, напевно, там тільки крикни, все к бісу завалиться… От, видно, стіна якась і полетіла, а від поштовху труби полопались. Добре, що самих цих дурнів не завалило. У-у, пацанва безголова!

– Ну що ти сам себе заводиш? – спробувала урезонити його мати.

Дочка нечутно причинила за собою двері, сподіваючись навшпиньки прокрастися до своєї кімнати. Не зводячи очей із золотого прямокутника кухні, з-за краю якого висувався стоптаний батьків капець, що підстрибував на його знервованій нозі, Марійка зробила декілька акуратних кроків і з гуркотом наштовхнулася на триклятущий велосипед.

«Ну чому я ввесь час про нього забуваю?!» – жалібно схлипнула вона подумки, хоча давно вже помітила за собою цю дивну здатність: повністю викидати з голови тьмяні реалії свого життя і щиро дивуватися щоразу, побачивши їх знову.

Учепившись у скривджене велосипедом коліно, Марійка квапливо прошкандибала до кімнати і блискавично замкнулася ізсередини. У двері тої ж миті постукали.

– Донечко, ну що? – почувся підлесливий і водночас вимогливий мамин голос. – Ти була там?

– Так, – озвалася дочка.

– І що, зняли з тебе вінець?

– Не знаю.

Скільки себе пам’ятала, вона ніколи не брехала старшим. Але зараз Марійка раптом виразно зрозуміла, що вперше в житті просто не здатна сказати матері СПРАВЖНЮ правду.

– І причину зняли? І пристріт? Усе познімали? Нічого не залишили? – не вгамовувалася мама.

– Ма, потім… Я втомилася, – проканючила Марійка, чудово знаючи, яку реакцію викличе у матері цей аргумент.

І не помилилась.

– І від чого це ти так утомилася?! – вмить вибухнула та. – От попрацювала б, як батько, знала б. Гадаєш, вчитися – це робота? Он у Тетяни Петрівни дочка вже всю сім’ю утримує: і матір, і батька, і бабусю, й