Читати книгу - "Слід золотого обозу, Давид Ігорович Виходець"

Від Пальчевського вже прибуло два гінці. Полковник чекав повідомлення про обоз. Навіть білогвардійський загін вже вирушив навздогін.

Терпець Семенову увірвався. Зрозумівши, що на Никонова і Попетраку надії мало, сам подався на шлях…

«До возів нікому не підходити, — пошепки передавали деміївці один одному наказ Устименка, — пильнувати за ними на відстані…»

На першому позі тепер сидів один Василько. На чотирьох інших примостилися неголені й немиті дядьки. То були поранені червоноармійці, що перед від'їздом валки прибилися до загону Устименка. Переодягнені хто в що, вони скоріше скидалися на ремісників, ніж на охорону золотого обозу.

— Трохиме, я впізнав Никонова, — підійшов до Устименка Іван Новиченко, — чого цей фабрикант сюди потрапив? Слід би побалакати з ним…

Семенов вирішив тим часом знову знайти ту підводу, на яку півгодини тому спробував покласти свій клунок, за що візник боляче тицьнув йому під бік пужалном. Поручик догнав воза, наче ненароком здоровою рукою зіперся на речі, прикриті вилинялою ковдрою, й відсахнувся — дуло гвинтівки. А може, здалося? Ще раз наблизився до воза і вже глибше занурив руку у мотлох. «Зброя! А де зброя, там і золото». — Від радості аж запаморочилося в голові: «Нарешті!»

І тільки-но хотів відступити на узбіччя шляху, щоб з-поміж біженців угледіти своїх помічників і сповістити про удачу, як його приголомшив грубий хриплуватий бас:

— Зачекайте, чоловіче. Що це тебе до мого воза примагнічує?

Поручик скосив погляд ліворуч. На нього наступав високий, молодий, з могутніми плечима циган.

— Я поранений, синку, пішки йти сили немає. Думав хоч на кілька хвилин примощусь на возі, ну що я заважу! — благав Семенов.

— А чому б не підвезти. Підвеземо, — погодився Давид, — але спочатку обшукати тебе дозволь, дядечку, знаєш, який тривожний зараз час, чого доброго…

— Хлопці, сюди! — вигукнув Семенов і рвонув із-за пояса ножа.

Не встиг поручик розмахнутися, як циган спритно викрутив йому руку. Зойкнувши, Семенов сторчма впав на дорогу. На нього з розгону гепнувся циган, вхопив оброть, кинуту кимось з візників, і став нею в'язати денікінцю руки.

Неподалік застигла Катря, широко розкритими очима вдивляючись у цю незрозумілу давку. Василько вгледів цю невловиму красуню, вихором підлетів до неї і вхопився за спідницю.

— Ось вона, дядьку Андрію! Мерщій сюди, бо втече! — зарепетував хлопчик. Та дарма. Розгублена Катря й не поворухнулася. І коли до неї підскочили Цибуля та Суходіл, відразу ж знайшлася:

— Не чіпайте, я вам пригоджусь. Ми тут з батьком не по своїй волі. Поручик примусив, — повернула голову в бік Семенова.

— Авжеж, зізналася, як спіймалася, — в'їдливо кинув Петро Суходіл.

— Зважте, я вам таки більше потрібна, ніж білякам. Даруйте мені й батькові волю — розкажу про зрадника у вашій ЧК.

— Змія повзуча! — скреготнув зубами зв'язаний Семенов.

— Замовкни! — не втримався Давид і щосили ляснув долонею поручика по обличчю.

Трохим Казимирович мовчки відштовхнув гарячкуватого цигана й підійшов до Катрі:

— Скільки вас тут, на шляху?

— Зі мною, батьком та Никоновим восьмеро, — відповіла Катря.

— В штабі Денікіна вже знають, що натрапили на нас?

— Так, — тихо промовила дівчина.

— Гаразд, стійте з батьком тут. Решті — негайний вирок за всіма суворими законами революційного трибуналу!

Потім гукнув до себе Давида:

— Готуй коней, всадови їх, — кинув на Катрю і її батька, — і скоренько вези до ЧК. Здаси — повертайся до загону.

Але їхати до міста Давидові не довелося. Загін Трохима Казимировича наздогнав Артем Груша.

— Ледве знайшов, — важко дихаючи, сказав він. — Хоча розраховував наздогнати вас значно далі.

— Мало пройшли, Артеме. Більше стояли, ніж їхали. Така на шляху коловерть, наче весь Київ знявся на ноги. Ось і зараз майже годину стоїмо. Але багато людей вже сходить з дороги, повертаючи до навколишніх сіл. Легше буде пробиватись.

— Поспішай, Трохиме! Я того й прибув, щоб попередити: білі натрапили на слід валки… Не вберегли ми таємницю…

Він кивнув Устименку, запрошуючи його відійти від гурту, і наодинці розповів йому про жахливу подію…

Сьогодні Груша, як завше, світанкової пори поспішав до губчека. Ступив на поріг будинку і здивувався, чому біля входу нема вартового. Тут якраз нагодився й Денисенко. Вскочили до кабінету — тумби відкриті, папери розкидані… Тексту телефонограми в Чернігів — нема…

— Хтось із своїх діяв, — спохмурнів Устименко.

— Підозра на Куща падає. Дано розпорядження на його арешт…

— Стій, Артеме, — схопився Трохим Казимирович, — разом з біляками захопили ми їх київську зв'язкову та ще й батька її. Вони знають людину, що проникла в ЧК.

Артем з командиром загону підійшли до Давида, який вартував вродливу чорняву дівчину і літнього чоловіка.

Груша наказав цьому тремтячому від страху сімейству разом з ним повертатись до міста. А Трохиму Казимировичу порадив:

— Звертай з тракту і манівцями вперед і вперед, бо як наздоженуть денікінці, тоді, вважай, усьому кінець…

Груша пришпорив вороного, махнув рукою, звучи за собою ще двох вершників, що ледь трималися на конях, — Катрю з батьком — і повернув у зворотному напрямку. Хвилин через двадцять поменшав людський потік і стало вільніше на шляху. Груша порівнявся зі своїми попутниками:

— Не думайте гратися зі мною в хованки, збочите з дороги хоча б на метр — слово не за мною, за ним, — і холодною сталлю мигнув на сонці наган.

Катря відразу захлипала:

— Та куди ж нам тікати! Ми вже й так вимучились, вимучились…

— Ну, дивись, щоб порядок був, — не пом'якшуючи голосу, Груша запхнув нагана за пазуху. Потім знову недовірливо глянув на Катрю і запитав: — Могла б ти мені зараз назвати агента Пальчевського, що діє в губчека?

— Прізвища не знаю, прізвисько його — Кріт.

— А який він?

— Високий,