Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

Біля криниці стояла величезна дубова діжка. Час від часу в неї наливали води, щоб нагрівалася на сонці. Щодня Варочка набирала з діжки літепла, поливала квіти та вишеньки коло хати.

Варочка зачерпнула води й понесла до палісадника. Зирк на відеречко, а там бджола плаває.

Варочка поставила відерце й почала розглядати бджолу. Чи скупатись їй захотілося, чи води напитися? Бджола борсалася у воді, намагалася змахнути крильцями, та вони намокли, і нічого з тих силкувань не виходило. Еге, вона ж не злетить, ще й потонути може!

Але Варочка боялася навіть доторкнутись до бджоли: ще вжалить. І тоді вона загукала:

— Дениску-у! Сюди, скоріше!

— Ну чого там? — почулося звідкілясь згори.

— Тут бджола…

— Оце здивувала! Хіба я бджоли не бачив? Он їх скільки літає!

— Ой, тоне! — закричала Варочка.

Дениско шурхонув з вишні, де він рвав ягоди на вареники. Плутаючись у картоплинні, підбіг до Варочки.

— Хто тоне? Де?

— Бджола… у відеречку.

Дениско — хлопчина метикуватий. Знайшов трісочку і вихопив нею бджолу.

— І що тепер з нею робити? — подививсь на Варочку, що ніяк не могла заспокоїтись.

— Це, мабуть, з колгоспної пасіки бджола. Давай віднесемо туди!

У липовому гаю — ціле містечко з голубих, білих, червоних будиночків. Вулики, мабуть, для того пофарбували в різні кольори, щоб легше було бджолам домівку знаходити.

Біля куреня, під старою липою, сидів пасічник дядько Антін, щось стругав.

— Ваша? — Дениско розчинив коробочку, в якій повзала бджола.

Пасічник вийняв з кишені окуляри, примружився:

— Авжеж, моя! Свою худібку я завжди впізнаю.

Діти розповіли йому, як вони стали бджолі у пригоді. Дядько Антін слухав і тільки примовляв:

— Ну ж рятівнички! Оце я розумію!

Потім пригощав їх медом — сотовим, пахучим. Варочка й Дениско смакували, дядько Антін дивився на них. А бджола тим часом вибралася з коробочки, поповзла по столу. І раптом злетіла, та високо здійнятися не змогла, сіла дядькові на густого чуба.

Пасічник не займав її:

— Нехай зігріється.

Коли бджола почала метушитися, дядько виплутав її з чуба, посадив на широчезну долоню. Бджола продзижчала щось, зблиснула золотою цяткою над столом, над куренем і зникла у верховітті старої липи.

Про які тільки дивовижні пригоди, що з ним траплялися, не розповідає Денискові й Варочці Валерка! І так розказує, що не одразу збагнеш, де правда, а де вигадка.

— Хочете побачити оленя? — таємниче прошепотів він цього разу. — То я покажу.

— Розкажи комусь іншому! — всміхнувся Дениско. — Олені в нас не водяться. От лосі в нашому лісі є. І дикі кабани, й лисиці…

— А ще — борсуки й зайці, — додала Варочка.

— Не вірите? — аж образився Валерка. — Тоді увечері, як стемніє, підемо до річки. Не побоїтеся?

— Думаєш, ти один сміливий! — і собі образився Дениско.

Коли село оповили густі сутінки, вони вирушили до Десни. Ішли через городи вузенькою стежкою, над якою посхилялися лапатолисті соняшники. Зараз здавалося, що то казкові велетні вишикувалися обіч і про щось перемовляються.

Зупинилися на деснянській кручі.

Внизу плюскотіла вода, а далі була темрява, ледь білів піском протилежний берег.

— Ну, де ж твій олень? — запитав Дениско. — І як його розгледиш оце тепер?

— Зачекайте, поки вигляне місяць, — відповів Валерка. — Тільки пильно дивіться.

Дивилися пильно, та не бачили, як пробирався олень лозами, перебродив озера й затоки. Аж тут вигулькнув із-за хмари місяць, і вони помітили силует оленя вже тоді, коли спинився він на шпилі піщаної коси і припав до місячної доріжки на тихій воді. Пив позолочену місячним сяйвом воду і сам ставав від того золотим.

— Ой, дивіться, у нього роги світяться! — прошепотіла Варочка.

— Ну що? — торкнувся Денискового плеча Валерка.

— Красивий! — захоплено сказав Дениско.

Удень вони купалися навпроти піщаної коси. І там, де вчора стояв олень, на самому шпилі, Дениско побачив вимоклий у воді, висушений сонцем і вітрами, почорнілий, дивно покручений вербовий корч. Дениско нічого не сказав про те Валерці й Варочці. Він тільки подумав: це, мабуть, олень перекидається на день у корча, аби його не натрапили якісь браконьєри. І ще Дениско подумав, що увечері вони знову підуть дивитися на золоторогого оленя…

По Десні чахкотить бакенщикова моторка, вифарбувана в червоне, з ліхтариком на маленькій щоглі і прапорцем на кормі. Зробивши півколо, підрулює до берега. Хлоп'ята наввипередки мчать до неї, аж бризки увсебіч розлітаються.

— Дядьку Назаре, покатайте! — просять бакенщика.

Він глушить мотора, викидає на берег якорець.

— Бач які! — мружить голубі очі під вицвілими на сонці бровами. — Чого б це я вас задарма катав?

Хлопці переминаються з ноги на ногу.

— От яке ви сьогодні добре діло зробили?

Зиркають одне на одного й мовчать.

— Ну ось ви, — киває дядько Назар на Степанка й Миколку.

— Купалися… Загорали…

— І то робота! — хмикає бакенщик.

— А ми рибу ловили. Руками. В озерці її аж кишить. Тільки маленька, — хваляться Олег і Петрик.

— Оце рибалки! — кидає дядько Назар, і не розбереш, чи він хвалить, чи кпинить.

— В озерці, кажете? — перепитує. — Ану покажіть, де воно.

Озеречко сховалося за лозняком, у видолинку. Дядько Назар обходить його, приглядається до води, порослої зіллям, міряє патичком глибину.

— Так ось що, хлопці, — обводить кожного поглядом. — Бойове завдання вам буде. Гайда