Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

Незабаром довідався Маукі, що різні бувають білі люди. Першого ж дня Бунстер ізвелів йому купити курча в Семайзі, тубільця-місіонера з островів Тонга. Але Семайзі був якраз по той бік лагуни і мав вернутись лише за три дні. Маукі вирішив так і сказати своєму панові. Дім Бунстерів стояв на палях, футів дванадцять над піском. Маукі виліз крутими східцями і ввійшов у кімнату. Бунстер спитав, де курча. Маукі саме хотів розповісти, що й до чого, але Бунстера не цікавили пояснення. Він так загилив Маукі кулаком по обличчю, що той аж підлетів у повітря і через вузьку веранду, зламавши поруччя на ній, упав на землю. Зуби йому були геть побиті та потрощені, в роті повно крові.

- Спробуй-но ще раз зі мною так розмовляти! - скажено кричав Бунстер, поглядаючи на нього згори червоними з гніву очима.

Маукі ніколи не бачив такого білого і тому постановив упокоритись і ніяк його не дратувати. Він бачив, як жорстоко побито веслярів на човні, як одного з них заковано в залізо і зоставлено на три дні без їжі за те, що той зламав кочети. Чув він також різні балачки по селищу і довідався, як Бунстер оженився втретє. Всі знали, що він узяв собі жінку силою. Перша й друга жінки його були поховані на кораловому цвинтарі, і великі коралові грудки стояли в них у головах і в ногах. Подейкували, що померли жінки від чоловікової жорстокості. Та й до третьої своєї жінки був Бунстер лихий,- це Маукі бачив уже на власні очі.

Той чудний білий сердився за все і на все - на саме життя навіть,- тож як йому було догодити? Коли Маукі мовчав, Бунстер бив його і називав упертою звірюкою. Почне Маукі говорити,- він б’є його за непокірну мову. Маукі поважний та задумливий - Бунстер обвинувачує його, що він щось недобре задумує, і, певна річ, б’є. А коли Маукі вдавав веселого і силкувався усміхатися, Бунстер брав це за глум із себе, пана й володаря,- і знов палиця гуляла по тубільцевій спині.

Сутий диявол був із того Бунстера. Тубільці давно б заподіяли йому кінець, якби не наука, що прийняли вони колись від трьох шхун. Проте вони й тепер наважилися б на все, якби хоч ліс, де б можна заховатись. Вони ж добре знали, що вбивство білого конче накличе на їхні голови військовий корабель, і тоді білі повбивають винуватців, а кокосові пальми повирубують. Веслярі на човнах палко марили, як тільки випаде перша нагода, перекинути човен і втопити Бунстера. Але Бунстер пильно стежив, щоб такого не сталося.

Та з іншого, мовляв, тіста був Маукі. Зрозумівши, що про втечу нічого й гадати, доки живий Бунстер, він твердо постановив убити його. Трудна то була справа. Бо Бунстер завжди був насторожі, ні вдень, ні вночі не лишався без револьвера. Він нікому не давав іти позад себе. Маукі, не раз битий, добре це затямив. Бунстер відчував, що цього добродушного та й гарненького малейтського хлопця треба більше боятись, ніж усіх мешканців Лорд-Гоу. Саме через це йому було особливо приємно знущатися з Маукі. А Маукі терпів - і чекав.

Всі білі шанували його тамбо, але не Бунстер. Маукі належало отримувати дві пачки тютюну на тиждень. Бунстер передав тютюн своїй жінці і сказав Маукі брати той тютюн у неї з рук. На це Маукі не міг погодитись - і зостався без тютюну. Таким самим способом його раз у раз позбавлювано обіду, і він ходив голодний. А то звеліли готувати їжу з морських слимаків - а це ж знову тамбо! Шість разів його за це жорстоко вибито. Бунстер добре знав, що хлопець скоріше ладен умерти, аніж зламати тамбо,- а проте обвинувачував Маукі в бунтарстві і просто вбив би його, якби був напохваті інший кухар.

Дуже полюбляв він ухопити Маукі за кучерявий, жорсткий його чуб та й бити об стіну головою. А то ще спіймає, було, та й припікає йому тіло гарячою сигарою. Мовляв, робив йому щеплення,- і таке щеплення припадало Маукі чи не щодень. Одного разу розлючений Бунстер вирвав у Маукі з носа вушко від чашки і розідрав йому хрястку.

- От пика! - мовив він, глянувши потім на хлопця.

Шкіра в акули - як папір до шліхтування, але скатова шкіра й зовсім-таки схожа на тертушку. Південноморці шліхтують нею човни та весла. У Бунстера була рукавиця з тієї шкіри. Вперше він її випробував на Маукі: одним помахом руки обдер йому шкіру від шиї по окіст. Це вельми звеселило власника рукавиці. Він почастув рукавицею і жінку, а потім усіх веслярів. Дійшла черга й до прем’єр-міністрів. Скрививши з болю обличчя, вони мусили, проте, сміятись, удаючи, що то все любі жарти.

- Смійтеся, хай би вас чортяка вхопив, смійтеся! - примовляв він, б’ючи.

Але найбільше спізнався з рукавицею Маукі. Жодного дня не було, щоб вона його не голубила. Цілу ніч, бувало, не дають йому свіжі рани заснути, а Бунстер на потіху собі знову роздирає ледь загоєне тіло. Маукі терпів і чекав. Він був певний, що таки наспіє його час і година. Він обміркував усе в щонайменших подробицях, коли бажаний день нарешті прийшов.

Якось уранці Бунстер устав у такому настрої, що ладен був «усипати бубни» цілому світові. Почав він з Маукі і кінчив на ньому ж таки, а в перервах знущався з жінки та мучив підряд усіх своїх веслярів. Снідаючи, назвав він каву помиями і вилив гаряче питво Маукі в обличчя.

О десятій годині Бунстер уже тремтів і трусився, а ще за півгодини його кинуло в жар. Хвороба була нагла й дуже сильна, вона могла кінчитися смертю. Це була так звана болотяна лихоманка. Щодень, щогодини Бунстер тратив сили. Увесь час він лежав на постелі. Маукі чатував, а тим часом рани йому