Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

До початку часів, розповідав Роланд, Стара Зоря й Стара Матінка були юними й пристрасними молодятами. А тоді одного дня між ними сталася страшна сварка. Стара Матінка (яку в ті давно минулі дні знали під справжнім ім’ям – Лідія) застала Стару Зорю (котрого насправді звали Ейпон) з вродливою молодичкою на ім’я Кассіопея. І ці двоє посварилися не на жарт. То була справжнісінька бійка: вони чубилися, тягали одне одного за коси, видряпували очі й били посуд. Так з одного черепка постала земля, з меншого уламку – місяць, а вуглинка з їхньої кухонної печі перетворилася на сонце. Врешті боги не витримали і втрутилися в сварку, аби Ейпон та Лідія в розпалі бійки не знищили всесвіт у зародку. Нахабну повію Кассіопею, через яку, власне, все й почалося («Ага, аякже – завжди в усьому жінка винна», – сказала Сюзанна в цьому місці), на віки-віків прогнали в крісло-качалку, зроблене з зірок. Та це не допомогло. Лідія була не проти почати все знову, але Ейпон виявився гордим і непоступливим («Ну звісно, хто ж винен, як не чоловік», – і собі пробурчав Едді в цьому місці). Тож вони розлучилися і тепер дивляться одне на одне зі змішаною ненавистю й жаданням через всипані зірками руїни, що лишилися після їхнього розлучення. Ейпона й Лідії вже три мільярди років як немає, пояснив їм стрілець. Вони перетворилися на Стару Зорю й Стару Матінку, північ та південь, і тепер прагнуть одне одного, але водночас надто горді, щоб просити примирення… а Кассіопея сидить собі збоку в своєму кріслі й регоче з них обох.

Від м’якого дотику до руки Едді здригнувся. Сюзанна.

– Ходімо, – сказала вона. – Нам треба його розговорити.

Едді відніс її до вогню, обережно всадовив праворуч від Роланда, а сам сів з лівого боку. Роланд спершу подивився на Сюзанну й перевів погляд на Едді.

– Як близько до мене ви посідали, – відзначив він. – Наче коханці… чи наглядачі в темниці.

– Час вже тобі з нами поговорити. – Сюзаннин голос був низький, чіткий і мелодійний. – Якщо вже ми твої супутники, Роланде, – а хоч-не-хоч, так воно і є, – то час тобі ставитися до нас як до супутників. Розкажи нам, що трапилося…

– …і чим ми можемо цьому зарадити, – закінчив Едді.

Роланд глибоко зітхнув.

– Я не знаю, з чого почати, – зізнався він. – У мене вже так давно не було супутників… чи історії, яку можна розповісти…

– Почни з ведмедя, – підказав Едді.

Нахилившись уперед, Сюзанна торкнулася щелепи, яку Роланд тримав у руках. Ця річ лякала її, але вона все одно доторкнулася. – А закінчиш ось цим.

– Так. – Роланд підніс щелепу до очей і якусь мить вивчав її, а потім кинув собі на коліна. – Нам доведеться про неї поговорити, правда ж? Бо вона в основі всього.

Але першим на черзі був ведмідь.

– Цю історію мені розповідали, коли я був малим, – почав Роланд. – У ті часи, коли все ще було новим, Великі Древні (то були не боги, а люди, що володіли знанням богів) створили Дванадцятьох Вартових, щоб ті стояли на чатах біля дванадцяти порталів, які вели до нашого світу й за його межі. Час від часу я чув, що ці портали були природними утвореннями, як-от сузір’я в небі чи бездонна тріщина в землі, яку ми називали Могилою Дракона, бо через кожні тридцять-сорок днів звідти валила пара. Та інші люди (одного з них я пригадую особливо добре, то був головний кухар у замку мого батька, чоловік на ймення Гекс) говорили, що ці портали створила не природа, їх зробили самі Великі Древні ще до того, як повісилися на петлі власної гордині й зникли з лиця землі. Гекс часто повторював, що створення Дванадцятьох Вартових було останньою справою Великих Древніх, їхньою спробою спокутувати велику кривду, якої вони завдали одне одному й самій землі.

– Портали, – задумливо мовив Едді. – Тобто двері. Знову ми до них повернулися. Ці двері, що, як ти кажеш, ведуть у світ і за його межі, відкриваються в той світ, з якого прийшли ми зі Сьюз? Як ті, що стояли на узбережжі?

– Не знаю, – відповів Роланд. – На кожне моє окреме знання припадають сотні невідомостей. Вам обом доведеться з цим змиритися. У нас казали: світ зрушив з місця. Коли це сталося, світом наче пройшла велетенська хвиля, залишивши по собі тільки руїни… уламки, що, схоже, часом складаються в карту.

– Ну тоді подумай і спробуй здогадатися! – вигукнув Едді, й нотки неприхованої нетерплячки в його голосі підказали стрільцеві, що Едді ще й досі не розпрощався з думкою повернутися до свого власного (й Сюзанниного) світу. В ньому ще жевріла надія.

– Не чіпляйся до нього, Едді, – сказала Сюзанна. – Він не з тих, хто живе здогадами.

– Неправда, буває й таке, що він гадає, – на їхній подив, відказав Роланд. – Коли, крім здогадів, нічого іншого не лишається, він пробує здогадатися. Моя відповідь – ні. Я не думаю (і не гадаю), що ці портали подібні до дверей на узбережжі. Я не вважаю, що вони ведуть до того місця чи часу, який ми могли б упізнати. По-моєму, двері на узбережжі (ті, що вели до світу, звідки ви прийшли) були наче вісь у центрі дитячої качалки. Знаєте, що це таке?

– Гойдалки? – спитала Сюзанна й для наочності вгору-вниз погойдала рукою.

– Так! – задоволено підтвердив Роланд. – Саме так. На одному боці цієї гойдодалки…

– Гойдалки, – виправив Едді, злегка всміхнувшись.

– Так. На одному боці – моє ка. На іншому – Волтер, чоловік у чорному. Двері розташовувалися в центрі, їх породжувала напруга між двома долями, що вступили в протидію. А портали значно більші й за Волтера, й за мене, й за наше з вами маленьке братство.

– Ти хочеш сказати, – несміливо спитала Сюзанна, – що ті портали, які охороняють Вартові, перебувають поза межами ка? Що вони зовнішні щодо ка?

– Я хочу сказати, що така моя думка. – Він і собі трохи всміхнувся – в світлі багаття було видно, як губи стрільця розтяглися в подобі півмісяця. – Такий мій здогад.

Якусь хвилю він помовчав, а потім узяв свою палицю. Згрібши вбік товстий килим глиці, він накреслив палицею на землі таке коло:

– Ось світ, яким мені