Читати книгу - "Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович"

Ольга ж у цей час ще жила в Росії і навіть не думала ні про які бойові операції. Лише згодом, коли почала розуміти всю абсурдність інформації про Україну, яку намагаються нав’язати пропутінські пропагандисти, вона виїхала до України. Аби власними очима подивитися на те, що ж насправді відбувається на Донбасі. Так вона стала медиком-добровольцем. Тим самим відрізавши собі шлях до повернення на батьківщину. Наразі Оля перебуває в розшуку ФСБ РФ. Але повертатися в Росію найближчим часом вона й так не планує. Адже знайшла новий дім і коханого чоловіка в Україні.

Так, побачивши багато спільного, вони стали потроху наближатися один до одного, більше часу проводити разом. У бесідах про війну, політику, згадуючи минуле та уявляючи майбутнє.

Потім була ротація, і вони роз’їхалися по різних містах. Та, не витримавши відстані, зустрілися знову. В Одесі. Саме там, на залізничному вокзалі, вони зрозуміли, що вже разом і по-іншому бути просто не може.

Після відпустки Ольга мала їхати в наступне відрядження з медичним шпиталем імені Пирогова – ПДМШ, але натомість вирушила у Піски, де проходив службу Мирон. Так і залишилася з ним на передовій, на цілий місяць, як справжня декабристка. Попри складні умови, регулярні обстріли, постійну загрозу життю, ця стійка дівчина вистояла поруч з коханим.

Там, у давно полишеному господарями домі, вони й почали спільне життя. Вона чекала на нього з чергувань, зустрічала. Він після двох діб на посту рвався до неї, щоб скоріше вже обійняти і трохи побути просто разом. Тримаючи у своїй руці не автомат, а її руку.

Разом вони повернулися до Дніпропетровська, і вона стала волонтером-добровольцем у полку, виконуючи обов’язки фельдшера. Кілька разів поспіль їхні ротації не збігалися в часі, але сподіваються, що це було востаннє. Тепер вони разом їхатимуть на схід і разом проходитимуть службу. І ніщо не буде перешкодою, коли двоє людей, сплітаючи руки, вирішують йти далі разом.

Але знаєте, іноді здається, що легше зберегти кохання під кулями, ніж за побутовою рутиною та в очікуванні. Хоч би як небезпечно й не було. Бо разом.

У війни жіноче обличчя

Їхні стосунки зав’язалися задовго до війни. Але їм судилося пройти випробування фронтом. Вони давно жили разом, виховували дітей, разом проводили час, мали спільний бізнес та спільні інтереси.

Війна, яка несподівано для них почалася на сході України, ніколи б не торкнулася їхнього дому, але рівень свідомості і наявність військової підготовки не дозволили їм сидіти вдома. Так, довелося залишити дітей на бабусю, але це зовсім не тому, що вони безвідповідальні батьки. Адже повністю забезпечували малюків і при кожній нагоді виривалися додому.

Разом вони брали участь у безлічі бойових операцій. Бог їх оберігав. З одного боку, складно пліч-о-пліч воювати з коханою людиною, страшно втратити її чи припуститися помилки. Адже помилок війна не пробачає. Але разом їм вдавалося все.

Так, доводилося стикатися з ревнощами і непорозумінням. Але ці дрібниці досить легко подолати. Єдине, що спричиняло складнощі, – те, що стосунки доводилося тримати в таємниці.

Взагалі все було відносно легко. До Іловайська. Аж поки не замкнувся пекельний котел і не почалися масові втрати, де життя почало грати у рулетку.

У кривавому коридорі одна з них дістала наскрізне кульове поранення. Єдине, за що чіплялася її згасаюча свідомість, – діти. Що їм скажуть, хто опікуватиметься ними, окрім старенької матусі? Її друга половина, мабуть, народилася в сорочці – лише контузія. Снаряд упав у безпосередній близькості, а бронежилета і каски не було. Така була прикмета: «якщо вдягну, обов’язково щось трапиться».

Прикмета спрацювала. Жодної подряпини. Далі була важка доба полону в росіян. З якими вдалося домовитися. Вони відпустили важкопоранених і жінок. Адже складно уявити, що могло статися з дівчатами в полоні «днр». Навіть смерть лякала менше.

Вони не вірили, що виживуть. Але їм було подароване життя. І дві стійкі та сильні жінки вижили і вийшли. Вони пройшли Іловайськ разом.

Їм ще довго снитимуться всі жахи тих днів в оточеному місті. Залиті кров’ю та вкриті шматками тіл друзів поля, крики та благання про допомогу. Але вони живі. І до дітей повернулися мами.

І хай собі що, разом вони ще дочекаються миру та перемоги. А час зітре сліди війни з їхніх душ і загоїть усі рани.

Воїн інформаційного фронту

Ця історія про військового журналіста, який рік життя присвятив передовій і висвітлював події на лінії фронту. Поряд з представниками різних бойових підрозділів від ЗСУ до МВС провів на передовій не один тиждень. Завдяки його репортажам країна мала змогу спостерігати за тим, що ж насправді відбувається на сході України. Разом з полком «Дніпро-1» він сидів у Пісках, вів трансляцію з окопів та навіть дістав контузію, наслідків якої не позбудеться вже ніколи. Одного разу він навіть ледь не загинув у Пісках. Та доля була проти.

Стас – талановитий репортер, який самовіддано виконував свою справу, паралельно змінюючись зсередини завдяки почутому та побаченому на фронті. А ще – збагачувався друзями.

Майже рік поруч з ним була кохана, з якою він одружився взимку. Щасливе молоде подружжя, здається, не уявляло одне без одного власне життя. Він дарував їй сотні