Читати книгу - "Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш"

Я приїхав додому і навіть забув завезти тачку Франсуа. 

Я просто не міг повірити в те, що відбувається. Точна копія Ракель сьогодні стояла переді мною. Кудись йшла, з кимось розмовляла, посміхалася і про щось думала. Така весела і безтурботна. Така ж красива, тільки простіше. Така ж як вона, але не вона. 

Ця дівчина, Енді, весь день не йшла з моєї голови. Я ходив по кімнаті з кутка в куток, не знаходячи собі місця. Я почав трощити все, що мені попадалося під руку. 

Вона завжди так діяла на мене, Ракель завжди виводила з рівноваги. Ця жінка була чортицею, самим справжнім злом. Вона пробуджувала в мені темну сторону.

На підлозі валявся зламаний стілець, розбита ваза і всі ті дрібні предмети, які попалися мені під руку і були кинуті в стіну. 

Так справа не піде. Мені потрібно було у всьому розібратися. Дізнатися, хто вона, побачити її ще раз, доторкнутися і подивитися в очі, щоб переконатися, що вона не Ракель. 

Хотів її стиснути, розчавити й сплющити. Зім'яти в руках і поцілувати. Мені до нестями, до безтями, до болю в голові та розриву серця хотілося ще раз, останній раз поцілувати Ракель. 

Навіть якщо переді мною була не вона, але вони були так схожі, що якщо гарненько постаратися і скористатися уявою, їх відмінності можна було ігнорувати. 

Я сів на диван і налив собі віскі. 

До цієї дівчини потрібно було знайти підхід. І я не сумнівався, що знав, як мені потрібно було діяти. Вони всі однакові, тому підхід вимірюється кількістю нулів. І на таких як Ракель, нулів потрібно було багато. 

Діставши з кишені телефон, я відкрив фотографію і почав вдивлятися в цю дівчину. Один в один. Один в один, мати його. Та як таке можливо? 

Я знав, що Франсуа це не сподобається, але все одно прикріпив фотографію до повідомлення і відправив другові для того, щоб рівно через хвилину отримати у відповідь "Якого біса??? Це ще хто???". Здається, хлопець був здивований не менше за мене. 

В цей момент в голові складався чіткий, визначений план. І діяти я зібрався вже завтра. 

Наступного ранку я припаркував машину Франсуа, яку йому так і не повернув, біля входу в медуніверситет і просто чекав. Всі кудись бігли, намагаючись не запізнитися на лекції, а її все не було. Вже продзвенів перший дзвінок, але вона не прийшла. Я сидів в машині й дивився, спостерігав, видивлявся дівчину по сторонах. Її не було ніде. 

І от, нарешті, вона з'явилася. Вистрибнула з автобуса, і побігла в університет. Красива. Свіжа. Така природна. 

А я схилив голову і спостерігав, ось так просто сидів і витріщався. Спостерігав за тим, як вона рухалася, за її емоціями й просто не міг відірватися. 

А коли отямився, вийшов з машини й швидко пішов за нею слідом. Мені потрібно було дізнатися про неї все, і найлегший спосіб зробити це - з'ясувати де і на якому курсі вона вчилася.