Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Замкніть його у найглухішій камері. Я приведу назад Ґабрієля і не хочу, щоб вони були заблизько один до одного. — Чендлер прикипів поглядом до Луки і Тані. — І не робіть нічого без прикриття. Як нам відомо, обидва чоловіки надзвичайно небезпечні.

9

У місті було тихо, навіть тихіше, ніж зазвичай, немов тут промчав серійний вбивця, винищуючи його жителів, поки сержант був зайнятий допитом Гіта. Чендлер відчув, що спека ще трохи посилилася, впритул наблизивши Вілбрук до точки кипіння.

Шлях до готелю привів чоловіка до батьківського будинку, тож він замислився, чи не зазирнути, щоб розібратися з Сариною проблемою. Може, бабуся намагалася забрати в неї телефон. Він знав, що доньку це завжди трохи зводить із розуму. Але Чендлер не зупинився; на нього чекало дещо невблаганніше за протистояння поганому настрою малолітньої дівчинки.

Джим залишався на своєму посту біля готелю так само непохитно, як хвилинна стрілка на годиннику ратуші. Вона забилася пилюкою кілька років тому і зробилася реліквією в цифрову еру. Коли Чендлер запаркувався, Джим виліз із поліційної машини, темний і худий, як дерево, в яке влучила блискавка.

— Він досі всередині, — повідомив Джим, передбачивши босове запитання. — А для чого, до речі, ми веземо його до нас?

— Ще допитаємо. Щось не сходиться, — кинув Чендлер, переходячи вулицю. Дійшовши до готелю, він зупинився. — Щиро кажучи, Джиме, все, напевно, навпаки. Усе занадто ідеально. Я мушу дізнатися чому.

Вони знайшли Оллі за стійкою реєстрації, де чоловік схилився над газетою; денні перегони були позначені мішаниною чорних кіл і підкреслених імен — код Оллі ніхто не міг розгадати.

Чоловік одразу здивовано насупив чоло.

— А ви двоє що тут робите? Знаєте, мені не подобається, коли ваші люди навідуються двічі на день. Один візит ще туди-сюди, а два — чекай біди.

— Нам потрібен ваш гість.

Оллі вдавано обурився.

— Тобто «гість»? У мене чимало «гостей». — Підтверджуючи це, він підштовхнув до Чендлера журнал із записами, але сержант відмахнувся від нього.

— Просто відведіть мене до його номера, Оллі, — наказав він. Продовжуючи бурмотіти щось собі під ніс, Оллі повів їх до президентського люкса на горішньому поверсі.

Відганяючи його з дороги, Чендлер прошепотів Джимові:

— План такий: ми запросимо його до відділка, щоб поставити ще кілька запитань. Якщо він опиратиметься, надінемо кайданки й доставимо на місце.

Чендлер постукав, не називаючи свого імені та не пояснюючи причини візиту. Не варто давати Ґабрієлеві нагоду втекти чи озброїтися. Якщо він божевільний убивця, така поведінка була найбезпечніша.

Нічого. Чендлер знову погупав у двері, цього разу голосніше, сподіваючись розбудити Ґабрієля, який, можливо, заснув.

Знову жодної відповіді.

Оллі наблизився, шепочучи відвідувачам:

— Він нещодавно наповнював ванну. Використав майже всю мою гарячу воду. Мені доведеться повісити брудні простирадла на вулиці й чекати, поки сонце вижене з них усю нечисть.

— Маєте свого ключа? — нетерпляче запитав Чендлер.

— Ага, заждіть! — голосно шепотом наказав Оллі. Сержант глипнув на нього.

— Покваптеся.

Оллі покопирсався ключем у замку, попереджаючи Ґабрієля про своє наближення і дратуючи Чендлера. Його черевик розміру сорок два з половиною був би значно ефективніший.

Коли двері відчинилися, сержант посунув Оллі вбік і увійшов, витягнувши пістолета. Джим зайшов за ним назирці. У кімнаті було порожньо.

— Ґабрієлю, — гавкнув Чендлер, рвучко прямуючи до ванної. Викладена дерев’яними панелями ванна була наповнена гарячою водою, але ніде не було й сліду Ґабрієля. — Є щось? — кинув сержант через плече.

— Нічого, — відповів Джим.

Ґабрієль зник.

Вони пошукали його. У номерах, шафах, на сходах, у пральні та вестибюлі. Не пощастило нікому; жодного сліду їхнього підозрюваного чи хоч якогось гостя. На кухні, їхній останній зупинці, не було нічого, крім горщиків, пателень і слідів щурячих випорожнень. Ґабрієль просто випарувався.

Коли вони закінчили пошуки, у Чендлера з’явилася жахлива думка. Можливо, за короткий час між поселенням Ґабрієля і появою у відділку Гіта Ґабрієль якимось робом став його жертвою?

Часу було обмаль, але Гіт, напевно, міг чекати під стінами відділка, а тоді вирушити за ними до готелю і вбити Ґабрієля? Проте як тоді Кенові вдалося схопити Гіта і взяти його в заручники? Чи встиг би він за цей час повернутися аж туди? Кен жив за добрих двадцять п’ять кілометрів від міста.

Опинившись біля стійки реєстрації, Чендлер запитав у Оллі:

— Ви не чули нічого дивного?

— Нічого, крім води у ванній.

— А він міг прослизнути повз вас?

— Я весь час сидів тут. Він аж ніяк не міг піти непомітно. До речі, для чого він вам?

Можливо, Оллі був недобросовісний, але не дурний. Копи не докладали б стільки зусиль, якби не мали причин для підозри. Чендлер заспокоїв його:

— Він свідок нападу.

— Серйозно? — перепитав Оллі, не приховуючи скептицизму.

Він не купився, однак Чендлера це не займало. Він хотів ще раз перевірити Ґабрієлеву кімнату. До ліжка ніхто не торкався, з міні-бару нічого не взяли, а крихітними пляшечками з шампунем і кондиціонером не користувалися. У сержанта склалося враження, що Ґабрієль втік майже одразу. А якщо він не минав повз Оллі та Джима, тоді… запобіжну стрічку зірвали. За дверима були металеві сходи, темний провулок, Анзак-стрит і свобода.

Чендлер відправив Джима оглянути околиці, сподіваючись, що той наштовхнеться на їхнього підозрюваного-втікача. Це був постріл навмання, але просто зараз вони більше нічого не могли вдіяти.

Повернувшись до відділка, сержант пояснив ситуацію своїй команді, що зібралася майже в повному складі.

— Гадаєш, він убивця? — запитала Таня, не підводячи погляду від мішанини бланків на столі.

Чендлерові хотілося залишатися неупередженим, але це було складно. Усе було не на Ґабрієлеву користь, але сержант пригадав, як чоловік хотів втекти з місця та подалі від загрози власному життю. Відчуваючи такий страх, опиратися думкам про втечу дуже важко.

— Нам доведеться привести його сюди, а тоді подивимося, — озвався Чендлер. — Джим уже шукає його. Ми з Лукою теж вирушимо на пошуки. Таню та Ніку, ви залишитеся тут.

— Це через те, що я жінка? — насупилася Таня.

— Ні, через те, що я довіряю тобі попіклуватися про того підозрюваного, якого ми маємо.

— Не думаєш, що вже час зателефонувати в