Читати книгу - "Ліс таємниць"

***

Коли Вогнесерд повернувся до табору, в його голові вирував справжній ураган думок. Мрячконіжка і Каменешуб народилися у Громовому Клані! Але зараз вони цілковито віддані Річковому Клану й гадки не мають про своє справжнє походження. Кревна відданість і відданість Клану — це не завжди те саме, зміркував Вогнесерд. Його власне походження від кицюні аж ніяк не применшувало його належність до Громового Клану.

І, можливо, тепер, коли Мрячконіжка підтвердила причину смерті Дубосерда, Синьозірка повірить у те, що Рудохвоста вбив Тигрокіготь. Вогнесерд вирішив спитати провідницю ще й про останнє одкровення Сіротоні. Синьозірка могла б розповісти йому про пару кошенят, яких було викрадено із Громового табору.

Вогнесерд попрямував до Високого Каменя. Однак, підійшовши до кубла Синьозірки, він почув нявкіт двох котів і відчув запах Тигрокігтя поруч із запахом провідниці. Воєвода вийшов із-за завіси лишайників, які приховували вхід до кубла. Вогнесерд швиденько притулився до каменя, намагаючись залишитися непоміченим.

— Я поведу мисливський патруль до Зміїних Скель, — гукнув Тигрокіготь через плече. — А то там жоден кіт уже кілька днів не полював.

— Добра думка, — погодилася Синьозірка, виходячи услід за ним. — Здобичі й досі небагато. Дав би Зореклан відлигу, і чимшвидше.

Тигрокіготь щось прогарчав, погоджуючись, і гайнув до вояцького кубла. Воєвода так і не помітив рудого вояка, що припав до землі за каменем.

Коли він пішов, Вогнесерд наблизився до входу.

— Синьозірко, — гукнув він, коли провідниця знову повернулася до входу. — Я б хотів поговорити з тобою.

— Дуже добре, — спокійно нявкнула провідниця. — Заходь.

Вогнесерд увійшов за нею до кубла. Завіса лишайників знову опустилася, затуливши їм яскраве денне світло. У цьому напівмороку Синьозірка вмостилася й очікувально подивилася на Вогнесерда.

— У чому справа? — запитала вона.

Молодий вояк набрав повітря.

— Пригадуєш ту історію Круколапа про те, що, мовляв, Рудохвіст убив Дубосерда у битві під Сонячними Скелями?

Синьозірка заціпеніла.

— Вогнесерде, із цим покінчено, — гаркнула вона. — Я тобі вже казала, я маю достатньо причин вважати, що це неправда.

— Знаю, — Вогнесерд шанобливо схилив голову. — Але я з’ясував іще дещо.

Синьозірка мовчки чекала. Вогнесерд не міг збагнути, про що вона думає.

— Ніхто не вбивав Дубосерда, — провадив він, збагнувши, що відступати зараз пізно. — Річковий воєвода загинув, коли на нього впала каменюка.

Синьозірка спохмурніла.

— І звідки ти це знаєш?

— Я… я знову ходив до Круколапа, — визнав Вогнесерд. — Після останнього Зборища.

Він був готовий, що це зізнання розсердить провідницю, але вона не зворухнулася.

— То ось чому ти спізнився, — зауважила Синьозірка.

— Мені треба було з’ясувати правду, — швидко нявкнув Вогнесерд. — І я...

— Зачекай, — перебила провідниця. — Спершу Круколап сказав тобі, що то Рудохвіст убив Дубосерда. То він тепер змінив свою історію?

— Ні, зовсім ні, — запевнив Вогнесерд. — То я його неправильно зрозумів. Рудохвіст лише зіштовхнув Дубосерда під прискалок, а той обвалився просто на нього. Але Рудохвіст не хотів нікого вбивати. Ти ж саме в це не могла повірити, — обережно нагадав він Синьозірці. — Що Рудохвіст не убив би іншого кота. До того ж…

— Так? — Синьозірка була спокійною, як і завжди.

— Я ходив на той берег річки і спілкувався з Річковою кішкою, — зізнався Вогнесерд. — Просто щоб упевнитись. Вона підтвердила, що Дубосерд загинув через каменепад.

Вояк опустив очі, готовий до гніву Синьозірки через те, що заходив на ворожу територію. Але коли він підвів погляд, в очах провідниці був лише наполегливий інтерес.

Вона легенько кивнула, і Вогнесерд продовжив:

— Тож ми напевне знаємо, що Тигрокіготь брехав нам про смерть Дубосерда. Він не вбивав його, аби помститися за Рудохвоста. Ворожого воєводу убив каменепад. Чи може бути, що і про смерть Рудохвоста він також брехав?

Поки він говорив, Синьозірка примружила очі так, що у присмерку кубла блискотіли хіба дві тонесенькі сині ниточки. Тоді вона протяжно зітхнула.

— Тигрокіготь — чудовий воєвода, — промурмотіла провідниця. — А це серйозні звинувачення.

— Знаю, — швидко погодився Вогнесерд. — Але ж, Синьозірко, хіба ти не бачиш, який він небезпечний?

Синьозірка понурила голову. Вона мовчала так довго, що Вогнесерд уже замислився, чи не варто йому піти.

— Є ще дещо, — наважився він. — Дещо дивне стосовно двох вояків Річкового Клану.

Синьозірка підвела голову, її вуха нашорошились. Якусь мить Вогнесерд іще вагався, чи варто йому розповсюджувати плітки холеричної Річкової старійшини, але потреба дізнатися правду додала йому хоробрості.

— Круколап розповів, що під час битви Дубосерд спинив Рудохвоста, не дав йому напасти на Каменешуба. Дубосерд сказав, що жоден Громовий кіт не зачепить Каменешуба. Я… я мав нагоду поговорити з однією з Річкових старійшин. Вона сказала, що Дубосерд приніс Мрячконіжку і Каменешуба ще геть малими. Був гололист, і кошенята могли б померти, якби про них ніхто не подбав. Сіротоня — ота старійшина — вигодувала їх. Вона каже, що. що вони пахли, як кошенята Громового Клану. Це може бути правдою? Коли-небудь із табору викрадали кошенят?

Кілька секунд йому здавалося, що Синьозірка його й не почула, настільки вона була спокійна. Тоді вона звелась на рівні та підійшла до нього, аж поки вони опинилися практично ніс до носа.

— І ти послухав цю дурню? — прошипіла провідниця.

— Синьозірко, але ж важливо.

— Я від тебе цього не чекала, Вогнесерде, — прогарчала Синьозірка. Її очі поблискували, наче дві крижинки, а шерсть на карку наїжачилась. — Піти на ворожу територію, щоб там слухати всіляке пустослів’я? Повірити в базікання Річкового Клану? Краще б тобі було думати про свої обов’язки, ніж приходити сюди і розповідати баєчки про Тигрокігтя.

Якусь довгу мить вона його вивчала, а тоді додала:

— Мабуть, Тигрокіготь має рацію, сумніваючись у твоїй відданості.

— Я… мені шкода, — затнувся Вогнесерд. — Але мені здалося, що Сіротоня каже правду.

Синьозірка протяжно зітхнула. Від цікавості, яку вона виявляла раніше, не залишилося й сліду. Провідниця сиділа байдужа і відсторонена.

— Йди, — наказала вона. — Знайди собі якусь корисну роботу — якусь годящу для вояка. І ніколи — ніколи — не згадуй при мені про це. Зрозуміло?

— Так, Синьозірко, — Вогнесерд позадкував із кубла. — Але як щодо Тигрокігтя? Він.

— Геть! — гарикнула Синьозірка.

Він аж послизнувся на піску, кваплячись підкоритися. Вилізши з кубла, Вогнесерд повернувся і майнув навпростець тереном. Спинитися зміг тільки тоді, коли відбіг на кілька лисячих хвостів від Синьозірки. Почувався він геть ошелешеним. Спершу Синьозірка наче була налаштована на розмову, але варто було заїкнутися про викрадених Громових кошенят, як вона більше й слухати нічого не схотіла.

І тут Вогнесерд похолов. Що, коли Синьозірка зацікавиться, як саме він спромігся поговорити з Річковими котами?