Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

Їй стало клепки не стукати в парадні двері. Натомість вона пройшла до невеличкого садка позаду, відчинила хвіртку, прослизнула повз ароматні грядки з чебрецем та лавандою й постукала на кухню.

Ніхто не відповів.

Лілі прислухалася, чи не працює телевізор, — може, вони її не чують, але чути було лише приглушені звуки вулиці.

Вона поклала руку на клямку дверей, вони відчинилися.

Вистачило одного погляду. Погляду на кров, розтрощені руки, спотворені обличчя. На Джорджіо та Паоло, які сплелися в останніх обіймах.

Жінка позадкувала, затуливши рота рукою. Сльози в очах розмивали побачене. «Це я винна. Це все я винна. Їх убили через мене».

Задкуючи через лаванду, вона вперлась у дерев’яну хвіртку. Зіткнення привело її до тями.

«Тікай. Біжи».

Вона вибралася з садка, не замикаючи хвіртку за собою, й помчала вулицею, ляскаючи сандалями по бруківці.

І не зупинялася, поки не дісталася передмістя Сієни.

9

— Ми абсолютно переконані в тому, що є друга жертва? — спитав лейтенант Маркетт. — Підтвердження ДНК поки немає.

— Але є дві різні групи крові, — відповіла Джейн. — Ампутована рука належить особі з першою позитивною, у Лорі-Енн Такер — друга позитивна. Тож докторка Айлс, безпереч­но, має рацію.

У конференц-залі запала мовчанка.

Доктор Цукер тихо мовив:

— Стає дуже цікаво.

Ріццолі подивилася на нього через стіл. Від пильного погляду психолога-криміналіста доктора Лоренса Цукера їй завжди ставало незатишно. Він дивився на неї так, наче вона одна була об’єктом його цікавості, вона майже відчувала, як його погляд свердлить їй мозок. Вони працювали разом два з половиною роки тому, розслідуючи справу Хірурга, і Цукер знав, що це ще довго переслідуватиме її. Знав про її кошмари, панічні атаки. Бачив, як вона постійно терла шрами на долонях, наче хотіла стерти з них спогади. З тих часів кошмари про Воррена Гойта майже припинилися. Та коли Цукер так на неї дивився, вона почувалася беззахисною, бо ж він знав, якою вразливою вона якось була. І Джейн зневажала його за це.

Вона відвела очі й зосередилася на двох інших детективах, Баррі Фрості та Єві Кассовіц. Брати Кассовіц у команду було помилкою. Весь відділок знав, що вона прилюдно блювала в кучугуру, і Джейн могла передбачити, що буде далі. На наступний після Різдва день на столі рецепції загадковим чином з’явилося велетенське пластикове відро, позначене прізвищем Кассовіц. Їй варто було б посміятися з цього чи хоча б розлютитися. Вона ж натомість зіщулилася в себе за столом, мов побитий тюлень, надто деморалізована, щоби хоч щось сказати. Кассовіц не вижити в цьому хлопчачому клубі, якщо вона не навчиться відбиватися.

— Отже, маємо вбивцю, який не просто розчленовує жертв, — сказав Цукер, — а ще й носить частини їхніх тіл з місця на місце злочину. Маєте фото кисті?

— У нас багато фото, — сказала Джейн і передала йому досьє аутопсії. — З вигляду кисті ми впевнені, що вона жіноча.

Знімки були досить страхітливі, щоб у будь-кого всередині все перевернулося, та Цукерове лице, поки він їх гортав, не видавало ані шоку, ані огиди. Саму допитливість. Невже вона побачила в його очах захват? Невже його тішило видовище звірств, скоєних із тілом молодої жінки?

Він затримався над знімком кисті.

— Лаку на нігтях немає, але точно скидається на манікюр. Так, згоден, рука наче жіноча. — Цукер пильно вдивився в Джейн блідими очима поверх окулярів у роговій оправі. — Що маєте щодо відбитків пальців?

— За власницею руки немає злочинів. В армії не служила. У НІКЦ[5] нічого немає.

— У жодній із баз?

— Щодо її відбитків — нічого.

— Ця кисть не може бути медичним відходом? Може, після ампутації в лікарні?

Заговорив Фрост:

— Я дав запит у всі медичні центри Бостона й передмість. В останні два тижні було дві ампутації кисті, одна в Массачусетській центральній, інша — в «Пілігримі». Обидві — внаслідок травми. Перша — інцидент із ланцюговою пилкою. Друга — напад пса. В обох випадках кисті були покалічені так, що пришити їх назад було неможливо. А в першому це взагалі був чоловік.

— Це кисть не з медичних відходів, — мовила Джейн. — І не пошкоджена. Її відрізали дуже гострим зазубреним лезом. Також без особливих хірургічних навичок: зрізано кінчик променевої кістки, без жодних спроб контролю крововтрати. Ані перев’язаних судин, ані розсікання шкіри по шарах. Просто чистий розріз.

— Комусь зі зниклих вона може підходити?

— Не в Массачусетсі, — сказав Фрост. — Ми розширюємо критерії пошуку до всіх білих жінок. Вона не могла зникнути дуже давно, бо ж кисть здається свіжою.

— Її могли заморозити, — припустив Маркетт.

— Ні, — заперечила Джейн. — Під мікроскопом не видно клітинних пошкоджень. Так сказала докторка Айлс. Коли тканини замерзають, вода, розширюючись, руйнує клітини, а вона цього не побачила. Руку могли тримати в холодильнику чи пакеті з льодом, як роблять для перевезення донорських органів, але її не заморожували. Тож ми думаємо, що власницю руки було вбито не більше ніж кілька днів тому.

— Якщо взагалі було вбито, — сказав Цукер.

Усі витріщилися на нього. Страшне припущення в його словах змусило всіх завмерти.

— Гадаєте, вона може бути ще жива? — мовив Фрост.

— Ампутації самі собою не смертельні.

— Ого, — відгукнувся Фрост. — Відрізати їй руку, не вбиваючи…

Цукер погортав решту знімків з аутопсії, затримався над кожним із зосередженістю ювеліра над лупою. Нарешті відклав їх.

— Убивці розчленовують тіло з двох можливих причин. Перша — суто практична, утилізація. Такі вбивці дуже самосвідомі й орієнтовані на ціль. Вони розуміють, що мають позбутися доказів і приховати свої злочини.

— Організовані вбивці, — вставив Фрост.

— Якщо за розчленуванням іде поширення чи приховання частин тіла, для цього потрібне планування. Це продуманий вбивця.

— Тут частини тіл зовсім не були приховані, — сказала Джейн. — Вони були розкидані по будинку — там, де, зрозуміло, їх знайдуть.

Ріццолі передала Цукерові ще стос фотографій.

— Ось ці — з місця злочину.

Психолог розгорнув теку й зупинився над першим же фото. Пробуркотів:

— Стає ще цікавіше.

«Він дивиться на відрізану руку на обідній тарілці, і йому спадає на думку саме це слово?»

— Хто накрив стіл? — підвів на Джейн очі Цукер. — Хто розставив тарілки, столове срібло, келихи для вина?

— Ми гадаємо, що це був убивця.

— Чому?

— Хто в біса скаже чому?

— Я про те, чому ви припустили, що це зробив саме він.

— Бо під однією з тарілок була розмазана пляма крові, там, де він її ставив.

— Відбитки пальців?

— На жаль, ні. Він був у рукавичках.

— Це свідчення попереднього планування. Продуманості. — Цукер знову перевів погляд на фото. — Стіл накрито на чотирьох. Це має особливе значення?

— Ми знаємо не більше за вас. У шафі було вісім тарілок, тож він міг би поставити більше. Але вирішив поставити чотири.

Лейтенант Маркетт запитав:

— То як вважаєте, докторе Цукере, з чим ми маємо справу?