Читати книгу - "Ім’я вітру"

Коут хитнув головою.

— Це було давно…

— Ще й двох років не минуло, — заперечив Хроніст.

— …а я вже не той, — продовжив Коут, не зупиняючись.

— А яким саме ви були?

— Я був Квоутом, — просто сказав він, не бажаючи, щоб від нього домоглися ще якогось пояснення. — Тепер я — Коут. Я дбаю про свій шинок. Це означає, що пиво коштує три шими, а кімната на одного — один мідяк. — Він із шаленим завзяттям знову заходився чистити шинквас. — Як ви сказали, «що зроблено, те зроблено». Історії подбають про себе самі.

— Але ж…

Коут підняв очі, і на якусь мить Хроніст розгледів дещо за гнівом, який виблискував на поверхні в його очах. Якусь мить він бачив за ним біль, свіжий і кривавий, схожий на рану, надто глибоку, щоб загоїтися. Тоді Коут відвів погляд, і залишився тільки гнів.

— Що б ви могли мені запропонувати такого, аби покрити ціну спогадів?

— Усі вважають, що ви мертвий.

— Ви не розумієте, так? — Коут чи то втішено, чи то роздратовано хитнув головою. — У цьому ж і річ. Коли людина мертва, її не шукають. З нею не намагаються розквитатися давні вороги. До неї не приходять із проханнями щось розповісти, — ущипливо сказав він.

Хроніст не став відступатися.

— Інші ж кажуть, що ви — вигадка.

— Я і є вигадка, — невимушено сказав Коут із театральним жестом. — Дуже незвична вигадка, яка створюється сама собою. Найкращі побрехеньки про мене — ті, які розпустив я.

— Кажуть, що ви ніколи не існували, — обережно виправив його Хроніст.

Коут байдужо знизав плечима. Його усмішка трішечки, непомітно пригасла.

Відчувши слабке місце, Хроніст повів далі.

— У деяких оповідках вас зображають простим убивцею із закривавленими по лікоть руками.

— За мною водиться й таке. — Коут повернувся, щоб почистити стільницю за шинквасом. Іще раз знизав плечима, тепер уже не так легко. — Я вбивав людей та істот, які були більше ніж людьми. Усі вони це заслужили.

Хроніст повільно хитнув головою.

— В оповідках вас називають убивцею, а не героєм. Квоут Таємничий і Квоут Королевбивця — це двоє абсолютно різних людей.

Коут перестав чистити шинквас і повернувся спиною до зали. Кивнув один раз, не дивлячись.

— Дехто навіть каже, ніби з’явився новий чандріянин. Новий жах серед ночі. Волосся в нього червоне, наче кров, яку він проливає.

— Ті, хто має значення, можуть їх розрізнити, — сказав Коут так, ніби намагався переконати самого себе, але голос у нього був стомлений і непереконливий, із нотками відчаю.

Хроніст притишено розсміявся.

— Звісно. Поки що. Але кому, як не вам, розуміти, наскільки тонкою є межа між правдою та захопливою брехнею? Між історією та цікавою оповідкою? — Хроніст замовк на хвилину, щоб його слова засвоїлися. — Ви знаєте, що переможе з часом.

Коут не зводив погляду з задньої стіни, поклавши руки на стільницю. Його голова була трохи опущена, ніби на нього наліг великий тягар. Він нічого не сказав.

Хроніст завзято ступив уперед, відчуваючи близьку перемогу.

— Дехто каже, що була одна жінка…

— Та що вони знають? — Коутів голос звучав пронизливо, як пилка, що проходить крізь кістку. — Що вони знають про те, що сталося? — Він заговорив так тихо, що Хроністові довелося затамувати подих, щоб розчути.

— Кажуть, вона… — Хроністові слова застрягли в нього в горлянці, яка раптово пересохла; у залі стало неприродно тихо. Коут стояв спиною до зали, застигнувши й затиснувши між зубами жахливу тишу. Його права долоня, що заплуталася в чистій білій ганчірці, повільно стиснулася в кулак.

За вісім дюймів від нього розбилася пляшка. Повітря наповнив запах полуниць і звук трощення скла. Це був негучний шум усередині величезної тиші, але його вистачило. Вистачило, щоб розбити тишу на маленькі гострі скалки. Хроніст відчув, що холоне: до нього раптом дійшло, в яку небезпечну гру він грає. «То ось що відрізняє оповідача від героя оповідки, — ошелешено подумав він, — страх».

Коут повернувся.

— Що вони можуть про неї знати? — тихо спитав він. Коли Хроніст побачив Коутове обличчя, йому перехопило дух. На обличчі шинкаря наче розбилася маска умиротворення. Коутове обличчя під нею було якимось неземним — його очі були наполовину в цьому світі, а наполовину деінде, згадували щось.

Хроніст усвідомив, що думає про одну історію, яку чув. Одну з багатьох. Історію про те, як Квоут пішов шукати те, чого бажало його серце. Щоб здобути це, йому довелось обдурити демона. Але коли воно лягло йому в руку, йому довелося боротися за це з янголом. «Я цьому вірю, — мимохіть подумав Хроніст. — Раніше це було просто історією, але тепер я можу в це повірити. Це — обличчя людини, що вбила янгола».

— Що вони можуть знати про мене? — запитав Коут із притлумленим гнівом у голосі. — Що вони можуть знати про будь-що з цього? — Він коротко, люто змахнув рукою, неначе обводячи нею все — розбиту пляшку, шинквас, увесь світ.

Хроніст ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі.

— Лише те, що їм кажуть.

«Кап-кап, кап-кап». Напій із розбитої пляшки почав відбивати на підлозі неправильний ритм.

— Ах-х-х-х, — протяжно видихнув Коут. «Кап-кап, кап-кап, кап». — Розумно. Ви б використали проти мене мій найкращий трюк. Ви б узяли мою історію в заручниці.

— Я б розповів правду.

— Мене не зламати нічим, окрім правди. Хіба є щось жорстокіше за правду? — на його обличчі промайнула хвороблива, глузлива посмішка. Одну довгу мить тишу стримувало лише постукування краплин об підлогу.

Нарешті Коут пройшов крізь двері за шинквасом. Хроніст ніяково стояв у порожній залі, не знаючи напевне, вільний він чи ні.

Кілька хвилин по тому Коут повернувся з відром мильної води. Не дивлячись у бік оповідача, він заходився обережно, методично мити свої пляшки. Коут по черзі стер із денця кожної полуничне вино та поставив їх на шинквас між собою та Хроністом, ніби вони могли його захистити.

— Отже, ви пішли шукати вигадку, а знайшли людину, — сказав він без емоцій, не підводячи очей. — Ви чули оповідки, а тепер хочете дізнатись, як усе було насправді.

Хроніст, усім своїм виглядом виражаючи полегшення, поклав свою сумку на один зі столів і здивувався, відчувши легкий дрож у руках.

— Ми почули про вас досить давно. Дуже сумнівну чутку. Я насправді не очікував… — Хроніст зупинився: йому раптом стало ніяково. — Я думав, ви будете старшим.

— Я старший, — відповів Коут. Хроніст, судячи з вигляду, був збитий з пантелику, але перш ніж він зміг щось сказати, шинкар повів далі. — Що привело вас