Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Невдовзі з мерзенного мороку знову з’явилося декілька марсіан. Так само справляючи враження керованих кимось автоматів, чим позначалися усі їхні дії, вони знову згуртувалися навколо трьох чоловіків і спонукали їх пройти далі в роззявлену пащу каверни. 

Крок за кроком та химерна процесія прокажених несла усіх трьох за собою. Відразливі колони ставали численнішими, а сама печера перед ними робилася дедалі глибшою, відкриваючи неозорі перспективи, немов являючи видіння усілякої скверни, що дрімала у самому надирі333 ночі. Дорогою землян опосіло спочатку заледве помітне, але підступне й чимдалі сильніше відчуття сонливості, подібної до тієї, яку можуть спричиняти мефітичні випари. Люди щосили опирались їй, адже та оспалість була чимось темним і лиховісним. Вона охоплювала їх дедалі сильніше — а тоді вони дісталися самого осердя жаху. 

Поміж товстими колонами, що підносились у на позір нескінченну височінь, підлога здіймалася, утворюючи пірамідоподібний вівтар із семи спадистих ярусів. На вершині того вівтаря навпочіпки примостилася статуя з блідого металу: якась істота, не більша за зайця, але невимовно потворна. 

Марсіани з’юрмилися навколо землян. Один із них узяв Беллмана під руку, немовби спонукаючи його зійти на вівтар. Повільними кроками сновидця він піднявся похилими ярусами, і Чиверс із Маспіком подалися слідом за ним. 

Нічого подібного до тієї статуї їм ще не випадало бачити на червоній планеті — чи будь-де інде. Вона була вирізьблена з білястого золота й зображала якусь горбату тварину з гладеньким навислим карапаксом334, з-під якого по-черепашачому випинали голова та кінцівки. Голова була пласка, наче в отруйної змії, трикутна — і безока. Від опущених кутів щілини злостивого рота, вигинаючись, стриміли вгору два хоботи, порожнисті й чашоподібні на кінцях. Істота мала ряди коротких ніг, які через рівні проміжки стриміли з-під карапакса, та чудернацького роздвоєного хвоста, що закручувався й переплітався під приземкуватим тілом; стопи були круглими і формою нагадували невеликі перевернуті кубки. 

Нечистий і тваринний, неначе марення в нападі атавістичного божевілля, той ідол немовби дрімав на вівтарі. Він бентежив розум якимось підступним жахом, що повільно й непомітно проймав тих, хто на нього дивився; він уражав відчуття, викликаючи заціпеніння своїми еманаціями, притаманними якимось первісним теренам, що існували до сотворіння світла, і де різноманітні форми життя могли народжуватися, буяти й ліниво пожирати одна одну в сліпій твані. 

У темряві земляни невиразно бачили, що той вівтар кишів сліпими марсіанами, які юрбами сунули повз них і тлумилися навколо статуї. Ніби в якомусь фантастичному ритуалі доторку, ті створіння пестили ідола своїми довгими сухорлявими пальцями, проводячи ними по його огидних обрисах. На їхніх звірячих обличчях відбивався наркотичний екстаз. Мимоволі, неначе сновидці в якомусь мерзенному сні, Беллман, Чиверс і Маспік наслідували їхній приклад. 

Подобизна була холодна на дотик, а також вогка й липка, ніби нещодавно лежала на мулистому дні. Проте землянам видавалося, що вона була жива, пульсувала й надималася під пучками їхніх пальців. Від неї важкими й невпинними хвилями линули темні вібрації, якась опійна сила, що застилала очі та вливала у кров зловісну дрімоту. 

З відчуттям, що вони ковзають у дивну темряву, земляни невиразно усвідомлювали, як тиснуть на них тіла марсіан, тлумлячись і витісняючи їх з вершини вівтаря. Невдовзі деякі з них відсахнулися від статуї, ніби переситившись подібними до наркотика еманаціями, що линули від неї, й потягли трьох шукачів пригод похилими ярусами піраміди вниз, на долівку каверни. Досі тримаючи ліхтарики в збезсилілих пальцях, вони побачили, що там усе кишіло білими створіннями, які зібралися тут, щоб взяти участь у нечестивій церемонії. Крізь розмиті плями дедалі чорніших тіней, що застилали їм очі, троє чоловіків спостерігали, як хвилі марсіан, клекочучи, прокочувалися вгору й спадали додолу схилом піраміди, немов якийсь живий прокажений фриз. 

Чиверс і Маспік, першими піддавшись тому наркотичному впливові, в глибокому безпробудному сні зісковзнули на долівку, одначе стійкішому Беллманові здавалося, ніби він падає й плине крізь світ безсвітних марень. Його відчуття були аномальними й незвичними до краю, просякнуті якоюсь похмурою, відчутною на дотик Силою, для якої йому не вдавалося знайти зримого образу, Силою, віддих якої ніс із собою глибокий міазмічний сон. У тих мареннях, що невідчутно змінювали одне одне, Беллман, забуваючи останній проблиск своєї людської самості, чомусь ототожнював себе з тим безоким народом; він жив, як вони, й пересувався, як вони, глибокими кавернами та оповитими ніччю дорогами. А втім, він був чимось іще — якоюсь Істотою без імені, що владарювала над сліпцями, які їй поклонялися; Істотою, що мешкала в тих предковічних гнилих водах, у найглибшій глибині, з якої час від часу підіймалася, щоб знаходити собі здобич і з невимовною жадібністю її пожирати. У тій двоїстості буття він донесхочу наїдався на сліпих бенкетах — і водночас пожирали його самого. З цими аспектами як третій складник особистості поєднувався той ідол, але лише як дотикове відчуття, а не як зоровий спогад. Там ніде не було світла — ба навіть спомину про світло. 

Беллман не знав, чи змінилися ті похмурі видива глибоким сном без видінь. Його пробудження, темне та летаргійне, спершу нагадувало продовження марень. А тоді, розклепивши обважнілі повіки, він побачив жмут світла, що простягся підлогою, сіючись від його впалого ліхтаря. Промені світла лилися на щось, чого він у своєму очманілому стані напівсвідомості не міг розпізнати; втім, те щось стривожило його, і жах своїм доторком пробудив його відчуття до дійсності. 

Поступово він збагнув, що предмет, який він бачив, був напівз’їденим тілом одного з безоких троглодитів. Деяких кінцівок бракувало, а рештки були погризені аж до самих чудернацько з’єднаних кісток. 

Беллман непевно підвівся на ноги й роззирнувся навколо; очі його ще й досі застилали туманні тенета тіней. Чиверс і Маспік лежали коло нього у важкому заціпенінні, а на долівці каверни та на поверхні семиярусного вівтаря розпростерлися обожнювачі тієї снодійної статуї. 

Решта його відчуттів почала пробуджуватися від летаргії, і йому здалося, що він почув якийсь знайомий звук: різке ковзання разом із розміреним прицмакуванням. Той звук віддалився поміж масивних колон, стихнувши за тілами, що поринули у сон. До повітря домішався важкий дух, подібний до смороду гнилої води, і Беллман побачив, що кам’яну долівку вкривали численні дивні мокрі кільця, які могли залишити обідки перевернутих чаш. Вони виглядали, неначе сліди ніг, і вели від напівпожертого марсіанина до тіней зовнішньої частини печери, яка межувала з проваллям; у тому самому напрямку віддалився й химерний шум, нині ставши нечутним.