Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Це справді чудово», — каже Деббі.

«Чому без назв?» — питає Іда.

«Я вирішила, що це зайве. Мені здавалося, що назвати, скажімо, номер 3 «Обрізання» — це буде фактично констатацією очевидного».

«Мені подобається, як ви розібрали свої образи на найсуттєвіші складові, — каже Сара. — Розкажіть нам трохи більше, чому ви назвали ці вірші “хайку самосвідомості”». Мовою тіла, засвоєною на педагогічних семінарах, Сара показує Мітель, що уважно слухає її. Вона подається вперед і нахиляє голову, але думає в цю мить про Розу, яка телефонує щовечора. Реабілітаційний центр — це в’язниця! Це Сінг-Сінг. Освенцим. Ніхто не може звідти вирватися. Що вони там роблять? Вони сидять колом і розмовляють про своє минуле із психотерапевтом. Це неможливо винести. Послухати тільки, що вони верзуть! Одну зґвалтували, коли їй було сім років! Над іншою вчинили наругу власні батько та брат. Третя була повією! «Просто жахливі речі! Ми би про таке ніколи не розповіли. А тепер усе це показують по телебаченню, та я ніколи не дивлюся!». Сара уявляє собі Розу, що сидить у цьому колі зі стільців разом із іншими пацієнтами, — деякі з них у віці Розиних дітей, а деякі — онуків. А потім її, напівживу від шоку, просять розповісти про те, що довелося пережити їй самій. А вона й рота розкрити не може — як розповідати про своє дитинство після всього, чого вона наслухалася? Як говорити про своє дорогоцінне минуле, про те витончене життя, яке для неї завжди було скарбом, що його треба зберігати лише загорнутим у кілька шарів шовкового паперу? Ніхто її не слухав, нікому не було цікаво, крім психотерапевта, який немовби штрикав її довгими голками, намагаючись витягти кров. Звісно, вона хоче додому, але не може просто розплатитися й поїхати. «Це клініка, — сказав їй лікар, — а не готель». Ед учора ввечері полетів до Лос-Анджелеса — чи то поговорити з лікарями, чи то вирішити питання з медичною страховкою для пенсіонерів, чи то рятувати Розу.

Тепер черга читати Іди. Вона гарна жінка. Жінка, яка щотижня ходить до перукаря і з’являється на заняття із завитим і укладеним сніжно-білим волоссям. Ще й вишукано одягається заради занять, приходить у костюмах і з золотими прикрасами — повна протилежність Деббі з її пожмаканими сорочками чи Браяну, який подекуди забуває зняти свій мотоциклетний шолом. Іда — найстарша в групі, як і Роза — у своїй. Голос у неї напружений, коли вона читає, він інколи відмовляє їй, і вона ніяковіє.

Ноема та Рут

Ми з донькою — як Рут із Ноемою, але на свій кшталт. Коли помер мій чоловік (хай покоїться він з миром), а ми, як сказано в Біблії, продовжили свій шлях, я сказала Еллен: «Не залишайся зі мною, іди й живи своїм життям».

«Я хочу залишитися з тобою та піклуватися про тебе», — сказала вона.

«Ні, тобі треба жити власним життям», — сказала я.

«Гаразд», — відповіла вона й повернулася до Нью-Йорка, де вчилася в кіношколі Нью-Йоркського університету.

Я залишилася сама в домі. Вона хоче знімати фільми, і якщо це справді її бажання, хай буде так, але я сказала їй: «Еллен, я хочу, щоб ти когось зустріла. Тобі майже тридцять».

Вона мені каже: «Мамо, я вже зустріла когось, і ми прожили разом п’ять років». Але саме це й крає мені серце. Цей чоловік, брокер, старший за Еллен на одинадцять років, і він не єврей. Отож я хочу її спитати: «Ти думаєш, що зможеш жити в Нью-Йорку, немов Рут, що підбирає чужі колоски? Ти думаєш, що зможеш прийти до нього, лягти вночі до його ніг, а вранці він одружиться з тобою? Ти думаєш, що зможеш і надалі жити отак у його квартирі, як прожила п’ять років? Якби я знала, що таке станеться, коли ми продовжили свій шлях, я тоді не наказала б тобі йти. Я сказала б: залишся».

Щось тут чіпляє Сару, в неї навертаються сльози на очі. Деббі відкидає назад своє довге волосся й каже Іді: «Ну, вона має право на власний вибір».

«У мене питання щодо жанру, — каже Мішель. — Це щось на кшталт есею чи це оповідання?».

«Ідо, — каже Сара, — це…». Вона хоче сказати, що зворушена почутим, але не може. Ці слова прозвучали би банально в обстановці цього класу з його суто формальною близькістю між людьми. «Це дуже просто й красиво», — завершує вона.

Деббі продивляється свій примірник, розмірковуючи над роботою Іди. «Я гадаю, це щось вікове», — каже вона.

Capa вмикає комп’ютер, але тут дзвонить телефон.

«Сара? — це Ед. — Привіт. Слухай, у нас тут казна-що. У неї вже набралося двадцять тисяч доларів за госпіталізацію. Це та курс лікування покриваються страховкою, але є ще тисяча шістсот за консультації з Клейном, і це вони не покривають».

«Як