Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

Віктор вивів машину за ворота і примружився, дивлячись на нереально синє небо.

– Хороший день, – зауважив ніби ненароком.

Олександра він висадив на Лісовій. Попрямував до свого офісу, проте передумав на півдорозі. Звернув на південь – до Прирічкового парку. Зупинився на напівпорожній парковці, вдихнув тепле весняне повітря…

«Проліски вже відцвіли», – Віктор пройшовся сухою стежкою, спостерігаючи за любителями прогулянок, що висипали на природу.

Зітхнув, не в змозі відважитись, потім все-таки набрав знайомий номер.

– Алло? – відповіли одразу ж.

Віктор не уявляв, що сказати.

– Вікторе?

– Ще пам’ятаєш мій голос?

В динаміці почувся мелодійний, трохи збентежений сміх.

– Ти ж розумієш, чому я так вчинив?

Мовчання…

З гаю неподалік долинали трелі птахів, у фоновому шумі телефону співали цикади. Віктор чекав… Просто чекав, не сподіваючись на діалог. Але співрозмовниця не поспішала кидати слухавку.

– Я сумувала, – зізналась настільки тихо, що він міг би вважати це викрутасом уяви. – І я не злюсь. Минуле… Воно у нас не найкраще. Хочу все забути і почати життя з чистого аркуша.

– Не вдасться. Ми багато пережили разом. Таке не забувається!

– Але я хочу забутись! – вона зірвалася на крик. – Я не знаю, що мені робити!

– Вибери мене. Спробуй пробачити, а якщо не зможеш… Я відступлюсь. Обіцяю, більше ніяких драм, ніяких зрад і ніякої небезпеки. Я… Я не буду говорити, що не можу жити без тебе. Зможу. Але ти потрібна мені. Просто потрібна… Завдяки тобі я зрозумів, що важливо для мене по-справжньому. Не зникай. Прошу.

І знову тиша… На протилежному березі річки хтось включив запальну музику, парочка, що обіймалась на лавці, щасливо хихотіла, чиясь собака шурхотіла повідцем по старому листю. Віктор спіймав себе на тому, що цей парк не викликає у нього неприємних асоціацій. Навпаки, тут було затишно і гарно. Непогане місце для неспішної прогулянки з коханою жінкою. Взяти морозиво біля входу, годинами бродити дикими стежками, слухати птахів і дивитися в рідні очі… Шкода, що це – недосяжна мрія.

– Я справді можу тобі вірити? – тремтячий шепіт змусив серце забитися сильніше. – Так, ти боронив мене як міг, але… Назви причину! Скажи, чому я маю тобі повірити?!

Віктор ніби на власні очі бачив нещасне заплакане обличчя і стиснуті від хвилювання кулаки. Він ненавидів себе за те, що не міг обійняти її і захистити від усього світу.

– Тому що я кохаю тебе, Елло, – сказав голосно, не соромлячись випадкових перехожих. – Гадаю, кохав із наших університетських часів, але боявся в цьому зізнатись. Я захоплювався тобою! Пам’ятаєш, як ти кинулася рятувати Женев’єв? Тоді я зрозумів, що пропав навіки. Тобі не потрібен був такий боягуз, як я… І ти залишалася поруч, не зважаючи ні на що. А після з’явився її брат і це «прокляття»… Я не міг ризикувати твоїм життям – і не міг відмовитися від тебе. Пробач, Елло. Тобі важко довелося через мої помилки. Прости… Телефонуй мені хоч зрідка. І… Я зрозумію, якщо ти не захочеш, щоб я спілкувався з нашою дитиною.

– Я повертаюся завтра. Зустрінеш мене?

– Елло…

– Це хлопчик, Вікторе. Напевно хлопчик. Він ніколи не дізнається, що сталося десять років тому, але він буде пишатися тим, що його батько був готовий померти, щоб відвести біду від його матері.

– І вбити його в її утробі. Елло, я не хочу тобі брехати. Ти для мене завжди будеш на першому місці. Саме ти.

Елла розсміялася крізь сльози.

– Дурненький… Скоро ти зрозумієш, що так не буває. Як тільки побачиш його, в тобі щось зміниться. І… Скажи це знову. Будь ласка.

– Я люблю тебе, Елло.

Сонячні промені відчутно припікали. Віктор сів на вільну лавку, сховав голову в тінь. З телефону лився найкращий голос у світі, і на душі було неймовірно світло і спокійно.

Елла пробачить. Обов’язково. І він простить – себе. А все інше…

– У французів такі красиві імена! Назвемо його Арманом, гаразд?

Інше не мало значення.