Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Він лежав долілиць із повним ротом гравію. Підвів голову, п’яно захитався, зіп’явшись накарачки. У вухах в нього ревів вітер, а обличчя дряпав летючий гравій. Довкола було темно, як у сутінках. У повітрі рясно сипалося сміття. Воно дряпало землю, будівлі, людей, які тепер скупчилися, наче вівці, вже давно геть забувши про бій. Живі лежали долілиць разом із мертвими. Велика вежа була пошкрябана уламками, з її крокв злітав шифер, а потім віднесло геть із бурею й самі крокви. Одна велетенська балка полетіла донизу і врізалася у бруківку, а тоді почала перекидатися, розкидаючи на всі боки трупи, і пробила стіну якогось будинку так, що його дах з’їхав усередину.

Вест тремтів. Очі йому щипало, з них злітали сльози, і він був абсолютно безпорадний. Оце таким буде кінець? Не кривавим і славним, на чолі безглуздої атаки, як у генерала Полдера. Не тихою кончиною серед ночі, як у маршала Бурра. І навіть не в каптурі на ешафоті через убивство кронпринца Ладісли.

Його випадково роздушить велетенський шмат сміття, що впаде з неба.

— Прости мені, — шепнув він у бурю.

Вест побачив, як чорний силует Великої вежі рухається. Побачив, як він похилився назовні. Уламки каменю посипалися дощем, полетіли до збуреного рову. Вся величезна будівля захиталася, розбухла й розвалилася, до абсурду повільно сиплючись назовні, крізь несамовиту бурю в місто.

Під час падіння вона розлетілася на страхітливі шматки й завалилася на будинки, чавлячи настрашених людей, як мурах, і навсібіч розкидаючись смертоносними уламками.

І на цьому все.

Тепер довкола того місця, що колись було площею Маршалів, не стояло жодної будівлі. Бурхливі фонтани, величні статуї на Алеї Королів, повні м’яких біляків палаци.

Усе це вмить щезло.

Із Осередку лордів зірвався позолочений купол, тріснув, розпався, а тоді його розірвало на шматки. Висока стіна Зали військової слави обернулася на розбиту руїну. Від решти гордих будівель не залишилося нічого, крім розтрощених недогризків: вони розвалилися до самісінького фундаменту. Вони всі зникли на очах у Ферро, поки з тих очей норовили потекти сльози. Розчинились у безформній масі люті, що з вереском крутилася довкола Першого з-поміж магів, нескінченно голодній від землі до самісіньких небес.

— Так! — Ферро, попри шум бурі, чула його захоплений сміх. — Я видатніший за Джувенса! Видатніший за самого Еуза!

Це що, помста? Тоді скільки її знадобиться, щоб вона стала цілою? Ферро отетеріло замислилася про те, скільки людей нажахано ховалися в тих, зниклих будівлях. Мерехтіння довкола Сімені розросталося й дотягнулося до її плеча, тоді до шиї, а відтак поглинуло її.

Світ затих.

Десь далеко тривала руйнація, тільки тепер вона була якась розмита, а її звуки доходили до Ферро приглушеними, наче крізь воду. Рука в неї була більш ніж холодна. Ферро відчувала, що вона заніміла до плеча. Вона побачила, як Баяз усміхається, здійнявши руки. Довкола них мчав вітер, схожий на стіну нескінченного руху.

Однак усередині нього виднілися силуети.

І доки все інше на світі втрачало чіткість, вони стали виразнішими. Обступили зовнішнє коло. Тіні. Привиди. Цілий голод­ний натовп.

— Ферро… — долинув їхній шепіт.

У садах раптом здійнялася буря, навіть більш несподівана, ніж бурі у Високогір’ї. Світло померкло, а тоді з темного неба полетіло все на світі. Шукач не знав, звідки воно береться, та й не дуже про це дбав. У нього були й нагальніші турботи.

Вони втягнули поранених досередини крізь високий дверний проріз. Ті стогнали, лаялись або ж — і це було найгірше — мовчали. Кількох залишили надворі: вони вже возз’єдналися з землею. Безглуздо витрачати сили на тих, кому вже давно не допомогти.

Лоґен тримав Мовчуна під пахвами, а Шукач — за чоботи. Лице в нього було біле, мов крейда, якщо не брати до уваги червоної крові на губах. Із його обличчя легко було здогадатися, що справи кепські, та він геть не скаржився: Хардінг Мовчун так не може. Якби скаржився, Шукач цьому не повірив би.

Вони поклали його на підлогу в темряві по той бік дверей. Шукач чув, як щось гримить об вікна, гупає об землю надворі, стукотить об дахи вгорі. Заносили все нових людей — зі зламаними руками, зламаними ногами й навіть гіршими ранами. Останнім увійшов Дрижак із закривавленою сокирою в одній руці. Друга рука, якою він тримав щит, тепер безглуздо висіла.

Шукач іще ніколи не бачив такої зали. Підлога в ній була із зеленого й білого каменю. Він був бездоганно відшліфований і сяяв яскраво, наче скло. Стіни були обвішані великими картинами. Стеля — вкрита квітами й листям, вирізьбленими так витончено, що вони мало не здавалися справжніми; щоправда, вони були з золота й поблискували у тьмяному світлі, яке проникало у вікна.

Люди, схилившись, доглядали постраждалих товаришів, тішили їх водою й лагідними словами, дехто майстрував шини. Лоґен і Дрижак просто стояли на місці, гнівно дивлячись один на одного. Не зовсім із ненавистю, проте й не з повагою. Шукачеві важко було сказати, з чим саме, та це його не дуже обходило.

— Що ти собі думав?! — насварився він. — Отак звалити від своїх?! А я ж гадав, що ти у нас тепер маєш бути отаманом! Кепсько в тебе вийшло, еге ж?

Лоґен лише дивився на нього у відповідь. Його очі поблискували в мороці.

— Треба допомогти Ферро, — пробурмотів він, почасти звертаючись до самого себе. — І Джезалеві теж.

Шукач витріщився на нього.

— Кому-кому допомогти?! Ось тут справжні люди, яким потрібна допомога.

— Я не мастак давати раду пораненим.

— А тільки ранити людей! Ну, то йди, Кривава Дев’ятко, якщо мусиш. Уперед.

Шукач побачив, як у Лоґена здригнулося лице, коли він почув оте ім’я. Він позадкував, притиснувши одну руку до боку, а другою тримаючись за закривавлений меч. Відтак повернувся й пошкандибав блискучою залою.

— Болить, — поскаржився Мовчун, коли Шукач сів біля нього навпочіпки.

— Де?

Мовчун криваво всміхнувся.

— Усюди.

— Ну, що ж…

Шукач задер його сорочку. З одного боку його груди ввалилися, по них розповзся великий блакитно-чорний синець, схожий на пляму від дьогтю. Шукачеві аж не вірилося, що з такою раною ще можна дихати.

— Ох… — пробурмотів він, гадки не маючи, з чого взагалі починати.

— Здається… Мені кінець.

— Що, оце? — Шукач спробував усміхнутись, але не зміг. — Це ж подряпина, не більше.

— Подряпина, так? — Мовчун спробував підвести голову, скривився й упав назад, неглибоко дихаючи. Подивився вгору широко розкритими очима. — Стеля тут просто охуєнна.

Шукач ковтнув.

— Ага. Мабуть.

— Я мав би загинути вже давно, в бою з Дев’ятипалим. Усе решта було подарунком. Однак я радий, що так вийшло, Шукачу. Завжди обожнював… наші розмови.

Він заплющив очі й перестав дихати. Хардінг Мовчун ніколи не говорив багато. І славився цим. Тепер він мовчатиме вічно. Помер він безглуздо, далеко від дому. Не за щось таке, у що вірив, що розумів чи з чого міг мати зиск. Просто втратив життя ні за що. А втім, Шукач бачив, як возз’єдналося з землею безліч людей, і в цьому ніколи не було нічого гарного. Він протяжно вдихнув і опустив погляд додолу.

Світло єдиної лампи відкидало повзучі тіні через усю напіврозвалену залу, на