Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Гаррі приходив до вас того літа?

— Авжеж. У середині серпня. Незадовго до її зникнення.

15 серпня 1975 року

Вечоріло. З вікна свого кабінету отець Келлерґан побачив, як на парафіяльному майданчику для паркування зупинився чорний «шевроле». З нього вийшов Гаррі Квеберт і швидко попрямував до головного входу. Цікаво, що Гаррі від нього треба? Відколи Гаррі мешкав у Аврорі, він і разу не приходив до церкви. Почув, як грюкнули двері, в коридорі залунали кроки і за декілька секунд Квеберт постав на порозі його кабінету.

— Добридень, Гаррі, — мовив священик. — Приємний сюрприз.

— Добридень, отче. Я вас не відволікаю?

— Нітрохи. Заходьте, прошу вас.

Гаррі ввійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

— Усе гаразд? — запитав отець Келлерґан. — У вас якийсь дивний вигляд.

— Я хотів поговорити з вами про Нолу…

— Ага, до речі, хочу вам подякувати. Знаю, що вона часом ходить до вас і повертається щаслива. Сподіваюся, дівчинка вам не набридає… Завдяки вам їй є що робити на канікулах.

Гаррі сидів із незворушним виглядом.

— Вона приходила сьогодні вранці, — сказав він. — Уся в сльозах. Вона все розповіла мені про вашу дружину…

Панотець зблід.

— Про… про мою дружину? Що вона вам сказала?

— Що вона її б’є! Запихає головою в балію з холодною водою!

— Гаррі, я…

— Годі, отче. Я все знаю.

— Гаррі, все набагато складніше. Я…

— Складніше? Ви хочете мене запевнити, що маєте причини так із нею поводитися? Так? Я викликаю поліцію, отче. Я всіх сюди покличу.

— Ні, Гаррі, тільки не це…

— Та я зараз-таки туди їду! Думаєте, не зважуся вас видати, бо ви священик? Та ви ніхто! Ви не людина, якщо дозволяєте дружині бити дитину!

— Гаррі, вислухайте мене, прошу вас. Сталося жахливе непорозуміння і нам потрібно спокійно поговорити.

*

— Хтозна, що Нола наговорила Гаррі, — сказав панотець. — Не лише він підозрював, що у нас щось негаразд, та досі я мав справу тільки з Нолиними друзями, з дітьми, і мені нескладно було ухилитися од відповіді. Тут усе було інакше. Тож мені довелося зізнатися, що Нолина мати існує лише в її уяві. Я благав його нікому не казати, та він почав пхати носа, куди не треба, вчити мене, що я маю робити зі своєю дочкою. Він наполягав, щоб я негайно звернувся до лікарів. Я послав його подалі… А потім, за два тижні, вона зникла.

— І ви тридцять років уникали Гаррі, — сказав я, — бо тільки ви двоє знали таємницю Ноли.

— Зрозумійте, це була моя єдина дитина! Мені хотілося, щоб усі мали про неї тільки добру пам’ять, а не вважали божевільною. Та й не була вона така! Просто трохи хвора! Та й коли б поліція дізналася про ті напади, то не шукала б її так ретельно. Сказали б, що вона втекла, бо дурнувата!

Ґегаловуд обернувся до мене.

— І що все це означає, письменнику?

— Що Гаррі нам збрехав. Він не чекав її в мотелі. Він хотів порвати з нею. І від самого початку це знав. Він не збирався з нею тікати. Тридцятого серпня вона отримала від Гаррі останній лист, де він писав, що поїхав із міста без неї.

Від отця Келлерґана ми з Ґегаловудом відразу ж поїхали до Головного управління поліції штату, щоб звірити лист з останньою сторінкою рукопису, знайденого біля Ноли: вони збігалися.

— Він усе передбачив, — сказав я. — Він знав, що покине її. Від самого початку знав.

Ґегаловуд кивнув.

— Коли вона пропонувала йому тікати, він знав, що не поїде з нею. Не хотів він клопоту з п’ятнадцятирічним дівчам.

— Але ж вона читала рукопис! — зауважив я.

— Авжеж, але вона вважала, що це просто роман. Не знала, що це їхня достеменна історія і що кінець уже написано: Гаррі вона не потрібна. Стефані Ларжиняк казала, що вони листувалися і що Нола чекала листоношу. В суботу вранці, коли вони мали тікати, того дня, коли, як їй здавалося, вона поїде шукати щастя з коханим чоловіком, дівчинка востаннє зазирає до поштової скриньки. Хоче переконатися, що не забула там якогось листа, що міг би компрометувати її і містити інформацію про втечу. А знаходить оту записку, де він повідомляє про розрив стосунків.

Ґегаловуд уважно роздивився конверт, де лежав останній лист.

— Адреса є, та лист незаклеєний, і марки нема, — сказав він. Його поклали простісінько в скриньку.

— Хочете сказати, Гаррі поклав?

— Так. Напевне, перш ніж поїхати звідси якнайдалі. Либонь, зробив це останньої хвилини, вночі з п’ятниці на суботу, щоб Нола збагнула, що ніякої зустрічі в мотелі не буде. В суботу, знайшовши записку, вона зазнає стресу, потім настає декомпенсація, напад, і дівчинка себе катує. Переляканий отець Келлерґан знову ховається в гаражі. Отямившись, Нола розуміє зв’язок між листом і романом. Вона хоче пояснень. Бере рукопис і йде в мотель. Сподівається, що це неправда і Гаррі там буде. Та дорогою зустрічає Лютера. І всьому настає кінець.

— Навіщо ж Гаррі повернувся до Аврори наступного дня після її зникнення?

— Дізнався, що Нола зникла. А він лишив для неї лист, і йому страшно. Він, звісно, непокоїться за неї, певне, почувається винним, та головне, здається, боїться, що комусь потрапить до рук лист або рукопис, і він матиме проблеми. Воліє бути в Аврорі й стежити за розвитком подій, а може, навіть викрасти те, що його компрометує.

Треба було терміново знайти Гаррі. Я неодмінно мусив з ним побалакати. Нащо він збрехав, начебто чекав Нолу, якщо написав їй прощального листа? Ґегаловуд розпочав пошук за операціями з кредитними картками і телефонними дзвінками. Та слідів Квебертової картки ніде не було, а телефон він вимкнув. У базі даних митних постів ми виявили, що він проминув Дербі-лайн у Вермонті й подався до Канади.

— Він перетнув канадський кордон, — сказав Ґегаловуд. — Чому він туди подався?

— Вважає, що то письменницький рай, — пояснив я. — В рукописі, що він мені залишив, у «Чайках Аврори», він урешті оселяється там із Нолою.

— Так, але не забувайте, що в цій книжці він не