Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

«Die erste Kolonne marschiert[375] туди-то й туди-то, die zweite Kolonne marschiert[376] туди-то й туди-то» і т. д. І всі ці колони на папері приходили в призначений час на своє місце і знищували ворога. Усе було, як і в усіх диспозиціях, прекрасно придумано, і, як і за всіма диспозиціями, жодна колона не прийшла в свій час і на своє місце.

Коли диспозиція була готова в належній кількості примірників, було покликано офіцера і послано до Єрмолова, щоб передати йому папери для виконання. Молодий кавалергардський офіцер, ординарець Кутузова, задоволений з важливості даного йому доручення, вирушив на квартиру Єрмолова.

— Поїхали, — відповів денщик Єрмолова. Кавалергардський офіцер пішов до генерала, в якого часто бував Єрмолов.

— Нема, і генерала нема.

Кавалергардський офіцер, сівши на коня, поїхав до другого.

— Нема, поїхали.

«Щоб часом мені не відповідати за прогаяння! От досада!» — думав офіцер. Він об’їздив увесь табір. Хто казав, що бачили, як Єрмолов проїхав з іншими генералами кудись, хто казав, що він, певне, знову вдома. Офіцер, не обідаючи, шукав до шостої години вечора. Ніде Єрмолова не було, і ніхто не знав, де він. Офіцер похапцем перекусив у товариша і поїхав знову в авангард до Милорадовича. Милорадовича теж не було вдома, але тут йому сказали, що Милорадович на балу в генерала Кикіна, що, мабуть, і Єрмолов там.

— Та де ж це?

— А он, у Єчкині, — сказав козачий офіцер, показуючи на далекий поміщицький дім.

— Та як же там, за цепом?

— Вислали два полки наших у цеп. Там нині така гульня, аж гуде! Дві музики, три хори співаків.

Офіцер поїхав за цеп до Єчкина. Здалеку ще, під’їжджаючи до будинку, він почув дружні, веселі звуки танцювальної солдатської пісні.

— Во-олузях... во-олузях!.. — з присвистом і звуками торбана долітало до нього, зрідка заглушуване галасом. Офіцерові і весело стало на душі від цих звуків, але разом з тим і страшно за те, що (він винен, так довго не передавши важливого, дорученого йому наказу. Була вже дев’ята година. Він зліз з коня і ввійшов на ганок великого вцілілого поміщицького дому, що стояв між росіянами і французами. В буфеті і в передпокої метушилися лакеї з винами та стравами. Під вікнами стояли співаки. Офіцера ввели у двері, і він побачив усіх разом важних генералів армії, серед них і велику, показну постать Єрмолова. Усі генерали були в порозстібуваних сюртуках, з червоними, жвавими обличчями і голосно сміялися, стоячи півколом. Посередині зали красивий невисокий генерал з червоним обличчям хвацько витанцьовував тропака.

— Ха, ха, ха! От так Микола Іванович! ха, ха, ха!..

Офіцер почував, що, входячи в цю хвилину з важливим наказом, він стає подвійно винним, і він хотів почекати; але один з генералів побачив його і, довідавшись, чого він, сказав Єрмолову. Єрмолов з насупленим обличчям вийшов до офіцера і, вислухавши, взяв від нього папір, нічого не сказавши йому.

— Ти гадаєш, це він ненароком поїхав? — сказав цього вечора штабний товариш кавалергардському офіцерові про Єрмолова. — Це штуки, це все навмисне. Коновніцина підвести. Побачиш, яка завтра каша буде!

V

Другого дня рано-вранці дряхлий Кутузов встав, помолився богу, одягнувся і з неприємною свідомістю того, що він мусить керувати боєм, якого він не схвалював, сів у коляску і виїхав з Леташовки, за п’ять верст позад Тарутина, до того місця, де мали бути зібрані наступаючі колони. Кутузов їхав, засинаючи і прокидаючись і прислухаючись, чи не чути з правого боку пострілів, чи не почався бій. Але все ще було тихо. Тільки починався світанок вологого й похмурого осіннього дня. Під’їжджаючи до Тарутина, Кутузов побачив кавалеристів, які вели на водопій коней через дорогу, що нею їхала коляска. Кутузов придивився до них, зупинив коляску і спитав, якого полку. Кавалеристи були з тієї колони, яка мала бути вже далеко спереду в засідці. «Помилка, можливо», — подумав старий головнокомандуючий. Але проїхавши ще далі, Кутузов побачив піхотні полки, рушниці в козлах, солдатів за кашею і з дровами, у спідніх. Покликали офіцера. Офіцер доповів, що ніякого наказу про виступ не було.

— Як не бу... — почав Кутузов, але відразу замовк і наказав покликати до нього старшого офіцера. Він виліз з коляски, опустив голову і, важко дихаючи, мовчки чекав, ходячи туди й сюди. Коли прибув покликаний офіцер генерального штабу Ейхен, Кутузов побагровів не того, що цей офіцер був винен у помилці, а того, що він був гідний об’єкт для виявлення гніву. І старий чоловік, трясучись, задихаючись, розлютувався, — а він здатний був розлютуватися так, що качався по землі від гніву, — і накинувся на Ейхена, погрожуючи руками, галасуючи і лаючись неподобними словами. Другий ні в чому не винний, капітан Брозін, нагодившись, зазнав такого ж нападу.

— Це що за каналія ще? Розстріляти! Мерзотники! — хрипко кричав він, махаючи руками і хитаючись. Він відчував фізичне страждання. Його, головнокомандуючого, ясновельможного, якого всі запевняють, що ніхто ніколи не мав у Росії такої влади, як він, його поставлено в це становище — його піднято на сміх перед цілою армією. «Даремно так молився про нинішній день, даремно не спав ніч і все обмірковував! — думав він про самого себе. — Коли був хлопчиськом-офіцером, ніхто б не смів так насміятися з мене... А тепер!» Він відчував фізичне страждання, як від тілесної кари, і не міг не виявляти його гнівним і страдницьким криком; але скоро він знесилився і, озираючись, почуваючи, що багато наговорив негожого, сів у коляску і мовчки поїхав назад.

Гнів, вилившись, уже не повертався більш, і Кутузов, кволо кліпаючи очима, вислуховував виправдання і слова захисту (Єрмолов сам не одвідував його до другого дня) і наполягання Бенігсена, Коновніцина й Толя на тому, щоб той самий рух, який не вдався, здійснити на другий день. І Кутузов мусив знову погодитись.

VI

На другий день війська з вечора зібрались у призначених місцях і вночі виступили. Була осіння ніч з чорно-лілуватими хмарами, але без дощу. Земля була мокра, але грязюки не було, і війська йшли тихо, тільки трохи чутно було зрідка бринчання артилерії. Заборонили розмовляти голосно, курити люльки, викрешувати вогонь; коням