Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Антологія української готичної прози. Том 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антологія української готичної прози. Том 1" автора Колектив авторів. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 150 151 152 ... 166
Перейти на сторінку:
і, не розбираючи дороги, кинувся до виходу з лоз. Замчисько незрозумілим чином манило його погляд до себе. Хлопець зупинився, щоб перевести дух.

– Ну, і що! Ну, і подивлюсь… Ну, і нічого! Що ж з того. Я йому нічого теє… не зробив. Я тільки теє… так собі, – намагався Петрусь заспокоїти сам себе, та марне. Уява працювала вже на повну потужність.

Йому здалося, що за стінами замчиська ворушиться щось «таке», що там надимається якась темна маса, ніби кваша у величезній діжі. Він поглянув ще і ще… Маса то піднімалась, то опускалась… Раптом за стінами замчиська умліока появився величезний старець з сивою бородою, розметаною навсібіч. Перехиляючись через віконну сітку, він знай поглядав у бік багаття і повільно водив головою з боку в бік. Його очі були опущені, обличчя зморшкувате, замислене. На голові – ані волосини. Він опирався руками на стіну, і неначе визирав когось.

У бідного Петруся підкосилися ноги. Він весь затремтів. У горлі перехопило віддих. Очі полізли на лоба. Він дивився прямо перед собою і біг, не розбираючи дороги. Вдалині уже видніло багаття. Ось, ось – уже близько! Він добіжить. По дорозі довелось обігнути кущ. Замчисько знову кинулось у вічі.

Привид ріс. Ось він все вивищується і вивищується. Вище і вище підноситься його голова. Очі зблиснули пронизливо раз і другий. Він помітив Петра, простягає до нього свої величезні лапища. Очі привида засвітилися радістю.

Петрусь інстинктивно пригнувся. Та в цей час сильна рука вхопила його за спину.

– Ой! Ой! – зойкнув не своїм голосом Петрусь і упав на землю.

Зомлів.

* * *

– То Петро кричить… – сказав, позіхаючи, Іван, що вже було вклався спати.

– Еге, здається, він, – підтвердив Степан, підводячись і спираючись на рамено.

Минув якийсь час. Буланої не було. Не було і Петра.

– Що він там так довго?

– Нехай шукає, – заспокійливо зауважив Степан і знову влігся спати.

Та в цей час долинув невиразний стогін Петруся. Степан та Іван мовчки, одним скоком зірвались зі своїх місць і побігли на той стогін. На самому краю лоз вони наштовхнулись на розпластаного Петра, що бурмотів щось як у гарячці. Очі його були дико вирячені. Шнурок личака, що розмотався, зачепився за ломаку і тримав одну ногу витягнутою.

– Господи, що се з Петром?!

– Бери, бери його за ноги!..

– От нещастя!

– А не казав я…

Вони привели Петра до багаття, вклали його коло вогню і вкрили своїми свитками. Степан та Іван більше не жартували. У тривожному настрої вони просиділи до ранку, слухаючи марення Петруся і, лиш розвидніло, відвели його, страшенно блідого і змарнілого, у село.

До приїзду лікаря хворий лежав прикритий ночвами, на яких макогоном розбили кілька горшків і мисок. Потім привезли «дохтура» з міста. У Петруся виявилась сильна температура. Через кілька днів він помер.

Розпитуючи про причину хвороби, лікар нічого не довідався. Селяни давали найрізноманітніші свідчення. Переважно говорили: «Хто то може знати. Бог знає!» Коли лікар поїхав, а маленький Петрусь лежав на могилках, бечменці висловлювались впевненіше: «Він вхопив… то його діло. Давно не брав… Він хворобу наслав».

У першу весну по Петровій смерті городи, розміщені поблизу замчиська, опустіли. Забобонні газдині боялись що-будь там садити. Камінь, привезений для будівництва хатніх печей, селяни повідвозили назад. Ніхто не наважувався нічого брати з замчиська. Лиш дехто з хлопців, що любили на Паску, бавлячись, гасати по замчиську, відвідали його у світлі празники.

* * *

Чи не знаєте ви часом Олени Тимчучки? Га? Та от, тієї баби, що завше швендяє по місту з мотузками та шмаття збирає… Еге, еге, беззуба така, горбата, її ще дражнять «козлячкою». Та то ж мати Петруся! Як не вірите, що муровий насилає хворобу на людей, то спитайте її. Вона все чисто розкаже, як то було. Вона мені оповідала. От і кажіть після того, що людей не хапає!.. Боже борони! Та хай тому на язиці семеро болячок сяде, хто се говорить! Присяйбі!

Людмила Старицька-Черняхівська

Народилася 29 серпня 1868 р. у Києві в родині Михайла Старицького. Брала участь у літературному гуртку «Плеяда» (1888–1893). Автор поезій, оповідань, літературно-драматичних творів, театрознавчих і літературознавчих статей, спогадів. 1917 р. була обрана до Центральної Ради, а з 1919 р. – заступник голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському.

1929 р. її арештували у зв’язку з процесом СВУ, перебувала на засланні. 1939 р. повернулася до Києва.

20 липня 1941 р. енкаведисти влаштували обшук на квартирі, де мешкала письменниця з сестрою Оксаною. У звинуваченні писалося: «В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев. Вместе со своей сестрой Стешенко Оксаной намечают план своей деятельности в так называемом «Украинском правительстве», которое, по их мнению, создаст Гитлер в Киеве. Согласно этого плана они возьмут на себя руководство культурным фронтом на Украине, все остальное должно быть сосредоточено в руках немцев».

На допиті письменниця заперечила це звинувачення. Людмилу Старицьку-Черняхівську, Оксану Стешенко, академіка Агатангела Кримського вивезли вантажівкою до Харкова, далі у товарняку до Акмолінська. Дорогою письменниця померла, конвоїри викинули з вагона тіло. Місце поховання Людмила Старицької-Черняхівської невідоме.

Оповідання було вперше опубліковане в «Киевской старине» у 1889 р. Подається за виданням: Людмила Старицька-Черняхівська. Вибрані твори. Київ, Наукова думка, 2000, у перекладі Ю. Хорунжого за редакцією упорядника.

Жива могила

Українська легенда

«Любовь сильнее смерти и страха смерти».

Тургенєв

Неподалік Дністра, поблизу Лядового, височіють стрімкі гори; на одній з них насипана старовинна могила; на могилі два кущі калини, тут таки бовваніють і рештки колишньої каплички; а одразу за могилою – глибоке урвище, поросле кучерявим листяним лісом. Вогко й таємниче в глибокому яру.

Срібною обручкою охопили могилу два струмки і мчать із кручі бурхливим потоком; та несподівано, за три кроки, підводиться із землі дивної форми чорна брила, ніби похмурий козак владно розпростер руки і мимоволі знову роз’єднує потік надвоє, і тихо ремствуючи, спадають нарізно струмки на дно глибокого яру, а там, зрадівши, що позбулися страшного тягаря, знову єднаються і, міцно обнявшись, весело дзюркочучи, течуть собі далі. І тихо… тиша навкруги. Лише чути несміливе дзюркотіння, мовби двоє голосів переказують одне одному старі спогади, та часом зашумить і захитає огнистою головою з високої могили калина. Здається, сотнями пар очей дивиться звідусіль сива старовина; відчувається щось приховане в цьому поетичному спокої… І справді, у цієї самотньої могили є своя легенда.

Розділ І

Давно те було,

1 ... 150 151 152 ... 166
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антологія української готичної прози. Том 1"